Шлях меча

І ще дещо закiнчилося…

Вiн рiзко злетiв угору й описав подвiйну дугу над головою свого Придатка.

– Смертi! – пискнув ятаган. – Смертi, убивства, нещаснi випадки, примари Тьмяних – все це закiнчилося! Тиша й благодать! Ось уже два тижнi, як у Кабiрi все спокiйно! І я не можу бiльше, я постiйно чекаю не знати чого, я боюся власноi тiнi… Цей клятий спокiй вимотав мене гiрше, нiж щоденнi повiдомлення про черговi вбивства! До того ж, цей харзiець, що палае ненавистю, цей Пояс Пустелi… останне його повiдомлення було з дороги Барра, яка веде до кордону з Мейланем, – i вiдтодi вiн мовчить! А повiдомляв, що напав на слiд… Виходить, однак, що слiд напав на нього…

Шешез заспокоiвся так само несподiвано, як i запалився.

– Свiт перевертаеться, Єдинороже, як клепсидра, i минулi пiщини знову сиплються в чашу сьогодення… Я божеволiю вiд невiдання, Кабiр метаеться вiд стiни жаху до дверей безнапастя, ти вiриш Дзютте Уламковi й намагаешся врятувати зiпсованого Придатка, Маскiн Сьомий з Харзи… вiн учиться вбивати, Шпичастий Мовчун змушуе свого Повитуху приклепати твоему Ченовi невiдомо чию руку, а Фархад дивиться на неi й волае до руки аль-Мутанаббi!.

. Певно, i справдi настали чорнi днi Кабiра! А я – я поганий правитель для чорного часу… занадто довго за вiкнами було свiтло.

І я зрозумiв, що аудiенцiю закiнчено.

А ще я згадав, що тiеi митi, коли в Гердановому домi вперше стиснулися сталевi пальцi – Дзютте Уламок сказав майже те ж саме, що й Фархад iль-Рахш.

Дзютте сказав: «Заради клинкiв Мунiра!..»

Роздiл 8

1

А вечiрка – або свято, як пишно висловився Заррахiд – пройшла надзвичайно успiшно.

Гостi були люб’язнi й пiдкреслено безтурботнi, Гвенiль увесь час жартував i увесь час невдало, зате Махайра – вдало, але тому ж Гвенiлю вартувало великих зусиль не ображатися на Бронзового Женця; Заррахiдовi я суворо заборонив прислужувати – для цього знадобився наказ по всiй формi про переведення естока на сьогоднiшнiй вечiр у ранг гостя – i тепер мiй Заррахiд завзято впадав коло Вовчоi Мiтли й був неперевершений…

Дитячий Учитель роду Абу-Салiмiв мовчав, як завжди, але мовчати вiн умiв доволi виразно, передаючи рiзнi вiдтiнки настрою – i я вирiшив, що цього разу Дитячий Учитель мовчить доброзичливо.

Мовчав i Уламок, немов розгубивши того пам’ятного дня неабияку частку своiх примх i дивацтв.