Шмагія

Якби зникли п’ятеро, семеро, десятеро дiтей, можна було б грiшити на безумця-зловмисника або звертатися до Нагляду Сiмох. А так – одне-едине дитя. Дочка архiварiуса. Ви вжили заходiв, але вони принесли мало користi. Якоб Гонзалка – ваш близький друг?

– Нi.

– Родич?

– Жодним чином.

– Пане офiцер, ви розумiете, про що я?

Ландвер’ер клiпнув безбарвними вiями. Вiн раптом став прямий-прямий, як флагшток замку, захопленого ворогами, коли ще точиться бiй на сходах i галереях. Навiть чималий живiт не заважав цiй дивнiй прямизнi.

Пальцi наглухо защiбнули гачки комiра: повiльно, ретельно, виконуючи найважливiшу в цей момент роботу. Краi, обшитi твердим галуном, врiзалися в шию. Обличчя Ернеста Намюра налилося кров’ю. Вдихаючи, вiн трохи хропiв: так бувае з людьми, якi перенесли наскрiзне поранення в груди, коли в них частiшае серцебиття. Ландвер’ер раптом здався малефiковi загнаним упертим конем.

Впрiгся у ворот маслоробки: рип-рип, день-рiк.

– Нi, майстре чаклун. Я не розумiю вас. Зникла дитина. І рiзанина з пiдпалами нiяк не скасовують для мене цього факту.

Можливо, я старомодний чи сентиментальний. Вибачте, що потурбував. Маю честь!

– Зачекайте…

Чаклун порухом руки зупинив ланд-майора Намюра й подумав, що життя в столицi накладае на людину таемне клеймо. Печатку звiра. Ось i зараз: Андреа Мускулюс не вiдчував мук сумлiння. Не гриз себе, докоряючи за власнi слова. Зовсiм нi. Вiн нiколи не помилявся щодо своiх моральних якостей; не робив цього й тепер. Просто вiд ландвер’ера тхнуло вином i смолою.

Просто Якоб Гонзалка, чийого рум’янцю не могло загасити навiть горе, глитав кубок за кубком. І галун комiра дедалi тугiше врiзувався в ситу, чужу шию, нiби зашморг.

– Скажiть, чого ви очiкували вiд мене?

Офiцер розгубився. Мабуть, вiн сподiвався на це запитання iз самого початку i все одно був захоплений зненацька.

– Я… я розраховував, що ви надасте менi допомогу. Допоможете вiдшукати дiвчинку.

– Яким побитом?

– Ви дипломований чаклун. Столична, вибачте, штучка. Консультант лейб-малефiцiуму, врештi-решт! З вашим даром… Вам напевно вдалося б зачути те, що вислизнуло вiд вiдьми.

– Буду з вами вiдвертий, пане офiцер. Моi здiбностi трохи iншого… е-е-е… профiлю, нiж безкорислива допомога. Але – припустимо. Припустимо навiть, що я щиро хочу вам допомогти. І, всупереч бажанню, неспроможний це зробити. Розумiете?

– Нi. Не розумiю.

Ландвер’ер гидливо скривився. Неслухняними пальцями заходився знову розщiбати гачки тугого комiра.