Шмагія

Ядвiгу Швелерову просто в лiсi правець ухопив. Їi подруга, Мелiс-вiдьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А лiс до наступноi осенi як поганою мiтлою вимело: звiрина сонна, щиглi каркати здумали, гриби величезнi та порохнявi… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаете, майстре чаклун…

Вiн розвiв руками: мовляв, розповiв би, та слiв бракуе.

Звичайну байку iсторiя Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефiк вiдчув слабкий укол цiкавостi.

– Ви дозволите? Менi простiше глянути самому.

Ландвер’ер замислився. На його мiсцi замислився б кожен: чи пускати в засiки пам’ятi чужого чаклуна? Чоло офiцера зiм’яли зморшки; очицi втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очiкуючи. Звичайно, за необхiдностi вiн мiг би, що називаеться, «взяти силомiць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслiдування стане скарга вiйськового – гвардiя чи ландвер, це ролi не вiдiгравало. Крiм того, ви нiколи не пробували порпатися в чужих схованках, вiдшукуючи криiвку, коли дiм навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, i грабiжник щохвилини ризикуе залишитися пiд задимленими руiнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.

– Я довiряю вам, майстре чаклун. Дивiться самi.

Малефiк був вдячний ландвер’еру: цiкавiсть долала дедалi сильнiше, а дозвiл спiврозмовника спрощував процедуру.

– Що менi треба зробити?

– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нiчого.

За це я вам буду надзвичайно вдячний.

– Пити можна?

– Потрiбно. А тепер помовчiть, прошу вас.

Легкими пасами Мускулюс зiбрав жменю мнемо-флюiдiв, якi оточували Ернеста Намюра. На дотик вiдсiяв лушпиння, поморщився вiд слабких опiкiв: все-таки згода ланд-майора було не цiлком щирою. Рештки виклав на столику в двi смужки, мимохiдь милуючись снiговим блиском флюiдiв. Такий вiдтiнок зустрiчаеться в людей, мало обтяжених сумнiвами, таких, що вiддають перевагу виконанню наказiв перед власною можливiстю командувати.

Скрутив iз серветки рурочку; застромив один кiнець у лiву нiздрю, нахилився до стiльницi й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву нiздрю.

– Зараз дуже прошу мене не вiдволiкати, – встиг сказати чаклун.

Вiдповiдi вiн уже не почув.

…Тхне прiллю. Над головою спiвае iволга. У кущах рицини, за спиною, вовтузиться ланд-капрал Фюрке: капрала нудить. Погляд опускаеться нижче.