Шмагія

Хочеться замружитися. Нi, не можна. Треба дивитися. Я сказав: дивитися, Намюре! Ти чуеш?! Коли одержимi Чистими Тварюками взяли в клiщi твою роту пiд Вернською цитаделлю, ти ж споглядав гiрше, нiж зараз!

Ну-бо, приятелю.

Не вiдвертайся.

Тiло, до половини втоплене в опалому листi, скручене з неймовiрних частин. Дитяча долоня. Плече й частина грудноi клiтини дорослого чоловiка. Рiденькi, сивi кучерi старого падають на скльованi птахами нiжнi щоки юнака. Права щока старша за лiву: там пробиваеться рiденька борiдка.

Ноги рiзного вiку: однiй рокiв п’ять, другiй – усi тридцять. Волосатий живiт зрiлоi людини, але генiталii пiд животом – безневинноi дитини.

Вiддалiк лежить другий труп. Такий самий, але над ним бiльше попрацювали лiсовi поглиначi падла. Це його побачив капрал Фюрке, пiсля чого й перестав бути корисним для пошукiв i розслiдування. А ти все дивишся, хоча користi з цього мало.

І ще: запах.

Нi, не сморiд мертв’ячини – це ти зараз вважав би благом, ароматом парфумiв Крихiтки Жаклiн.

Мабуть, так тхне доля, коли вона гние.

Дивна думка. Але зрозумiти ii джерело не вдаеться: майже вiдразу ти поринаеш у кущi, болiсно кашляючи, приеднуешся до Фюрке.

Чи варто казати, що все задоволення вiд вечерi було геть-чисто отруено? Навiть учорашнi мерзотники-трепанги знову стали впоперек горла. Блiдий до синяви Мускулюс швидко хлюпнув у чарку, випив удух.

Повторив без перерви.

Коли Просперо Кольраун демонстрував учням наслiдки заборонених дослiдiв на стику девгенiки й «magia nigra», на-приклад, результат злучування жаби, гороху й iнкуба – це було далебi не так огидно.

– Так, ви бачили. Тепер я розумiю, майстре чаклун: ви дiйсно бачили.

Ландвер’ер зi спiвчуттям стежив за малефiком.

– Вам зрозумiло, чому я не тяг цiеi гидоти в мiсто? Ми з Фюрке закопали тiла побiля Юстових ярiв. Капрал мовчун, на нього можна покластися. Досвiдченого мага в Ятрицi нема, викликати чарiвника зi столицi – зайвий клопiт. Поповзуть чутки, гуртiвники почнуть ганяти череди в обхiд, купцi оголосять бойкот ярмарку… Ви будете смiятися, майстре чаклун, але я люблю це мiсто.

Це маленьке, сонне, миле мiсто. Я вважав за благо промовчати. І п’ять рокiв запевняв себе, що вiрно вчинив. Особливо, коли тiеi ж зими з’явилися каземат-нишпорки зi столицi. Щоправда, в зовсiм iншiй справi.

Спершу Андреа вирiшив, що йому почулося.

– Нишпорки? Це був листв’янчик-мiсяць, п’ять рокiв тому?!

– Так. А що?

– Початок мiсяця? Середина?!

– По-моему, третя декада.