Шмагія

Звiдусiль безладно летiли стрiли, дротики й мiцнi слiвця; ланi, сарни, яки й кодьяки кидалися просто коням пiд копита, змiшались в купу звiрi, люди; галас, тупiт, iржання, вереск, молодецький посвист. З густого тамаринду, виючи по-зимовому, вивернулася пара вовкiв: сiро-рудих iз пiдпалинами. Юний вiце-баронет змахнув метальним серпом, кiнь пiд запальним молодчиком затанцював…

Мускулюс цiлком чiтко пов’язав подумки зубчасте вiстря серпа й монаршу спину, благослови ii Вiчний Мандрiвець! У животi забило крижане джерело, погляд став скляним, наливаючись лихою силою.

Зурочувати зброю на льоту – справа не для слабких серцем… Х-хух, устиг! Заодно й вовчиськовi перепало вiд пристрiту: вiдрубало кошлатого хвоста. Зате Едвард II неушкоджений!

Знову випадковiсть?!

Нiздрi до болю, до опiку втягували гострий, пряний аромат лiсу. Нi, лихими чарами не тхнуло. У нетрях на пiвнiчному сходi тягло легким гаром: там дiялося якесь волхвування, але викид мани нiяк не був спрямований на Його Величнiсть. Андреа перевiрив раз, iще раз.

Пахло захистом, огороджуванням; приорювало гнилизною мук. Можливо, сiльська вiдьма обалдiнь-траву силомiць добувае. Чи мандрiвний кобник в’яже щиглiв-синиць «Мережею Диделя». Чого б i нi…

Наступноi митi «Ряба Зiниця» на чолi болiсно сiпнулася. Злетiла над головою малефiка, спалахнула малим сонцем, стрiмко розростаючись, зробилася видимою. З черева немовляти-свiтила сплив веселковий пузир-гiгант лiктiв зо п’ять у поперечнику. Всерединi мiхура вгадувалася могутня постать Просперо Кольрауна.

Рапiд-трансмутацiя «Рябоi Зiницi» у двобiчний обсерватор – про таке Мускулюс до сьогоднi тiльки чув, але бачити навiч сподобився вперше!

– Хутко! Норд-норд-ост! – для вiрностi бойовий маг трону вказав рукою напрямок, що миттю переконало чаклуна в серйозностi становища. Якщо Просперо зайвий раз ворухнуся, виходить, справи нiкудишнi. – Зурочення, пристрiт, блiда немiч, «чорний день»! Поквапся!

І, бачачи, як Андреа розправляе плечi, готуючись до громiздкого концепт-закляття, гримнув на учня:

– Нема часу! Зурочуй по площинах!

Вигукуючи вказiвки, Кольраун робив руками необхiднi паси, готуючись упасти на таемничих зловмисникiв усiею мiццю бойовоi магii.

Радiсть осяяння зробила розум оглушливо-дзвiнким, начебто удар у литаври над вухом сплячого. Усе вiдразу отримало змiст. Пiдозри виправдалися: збiги зовсiм не випадковi! О щастя! Це найсправжнiсiнький замах! І зараз вони з учителем мусять вiдбити вражi пiдступи.