Шмагія

Врятувати короля, не дати залишити Реттiю без голови… Аж у низу живота почався весняний льодохiд. Наповнюючи колючим морозцем порожнечу розуму, зламуючи запаси мани: спершу в м’язах спини й сiдниць, далi – в плечах i шиi. Погляд захурделила пурга, перетворюючи очi на кришталевi лiнзи. «Вороняче баньши» безгучно вибухнуло надсадним граем, перш нiж почалося виверження зурочень.

Консультант лейб-малефiцiуму, що називаеться, крив кутом, не дбаючи про наслiдки.

А слiдом, розрiвняним простором Фiльчиного Бору, сточуючи вiстря мани на нещасливий норд-норд-ост, ударив Просперо.

Зараз учитель iз учнем вичавлювали себе, як босi п’яти дiвок вичавлюють виноград у казанах, з веселим оскаженiнням викладаючись до решти за лiченi митi. Для поцiнувачiв, якби виявилися вони на свою голову в епiцентрi сутички, це було б святом Високоi Науки. Навiть якщо поцiнувачi потiм не змогли б нiкому розповiсти про враження.

Ось тiльки вiце-барон iз синами повелися дивно. Напевне, тому, що не були поцiнувачами. Один iз баронетiв, бурмочучи вульгарну нiсенiтницю, яку, мабуть, вважав закляттями вiд пристрiту, пожбурив у обсерватор булавою.

Зрозумiло, нi рапiд-трансмутанту, нi несправжньому образовi Просперо, котрий там бушував, булава шкоди не заподiяла. Зате пролетiла крiзь личину та влучила точнiсiнько в потилицю флаг-доiжджачому, забезпечила останньому тривалий вiдпочинок у кущах чемерицi. Результат викликав гнiв у баронета, й огрядний молодик оголив другу булаву, сповнений рiшучостi збити-таки «летючу капость».

Бойового мага вiн очевидячки не впiзнав.

Тим часом вiце-барон дав шпори своему гнiдому, кинув коня просто до Його Величностi. Невiдомо, якi були намiри в Борнеуса, але капiтан лейб-варти Рудольф Штернблад нiколи не вважав себе знавцем сердечних мотивiв i спонукань. Душi прекраснi поривання – справа приватних психей-найманок. А капiтан вважався людиною дii, причому дii вузькоспрямованоi. У зв’язку з чим i вжив заходiв.

Одним словом, до Едварда II вiце-барон не доскакав.

І гнiдий не доскакав теж.

Та й баронет-метальник надовго вгамувався.

Старший синок Борнеуса в цей час рубав сокирою беззахисного Андреа Мускулюса, задiяного малефiцiумом для порятунку корони. На щастя, сокира загрузла в дубовiй гiлцi, а баронета оглушили та зв’язали егерi.

– Рудi, забирай величнiсть! У табiр, усi в табiр! – давлячись хрипiнням, устиг крикнути Просперо. За мить веселковий мiхур станув у повiтрi. Видовище, варто зауважити, чарiвне, але Мускулюс його не бачив.