Шмагія

Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вiкна другого поверху, вiдбивалася безглузда радiсть Леонарда Швелера, хазяiна-безумця – щоб посилитися встократ.

Вивiсити таке в «Кульгавому Мiрошнику» – тамтешнi дзеркала вiд заздрощiв луснуть.

– Та ви не соромтеся! Якщо подобаеться, скажiть чесно. Я нiкому ябедничати не буду…

– П… подобаеться…

Юний нахаба обiйшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвiр’я, немов до себе додому. Сивий кiт поважно крокував за ним по п’ятах iз задертим хвостом.

Слово честi, малефiк не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував бiлоснiжний, пiр’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули дверi флiгеля в глибинi. Кiт повернувся, заплигнув на паркан i заходився без симпатii розглядати чаклуна.

«Ішов би ти спати, гультяю!» – свiтилося в рiдкому, зеленому бурштинi котячих очей.

Мускулюс не став сперечатися.

А у свiтлому вiкнi смiявся, творив хибнi дива понурий чинбар.

* * *

Прокинувся чаклун на свiтанку, бадьорий i веселий.

Збiг донизу, надвiр: умиватися.

– Із правоi вам ноги, майстре Андреа!

– І вам усiх благ, любонько! Чи не зiллете гостевi?

– Охоче! Вам холодненькоi чи пiдiгрiти?

– Холодненькоi! И-их!

Таке вже траплялося з Мускулюсом: пiсля ночi кошмарiв пiдхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огiрочком, до краiв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якiсть доволi корисною для iхньоi професii, iнодi заздрив учневi вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володiв – навiть необхiднiсть пiдняти чашку з чаем вiн супроводив нарiканнями.

Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина пiсля трудового дня. Втiм, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потiм би ще тиждень скаржився.

– А-а-ах! Годi, любонько, ви мене доконаете!

– Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!

– Та годi вам! Я лiтнiй, кволий чоловiк!

– Кволий вiн… Ич, роздобрiли, на столичних хлiбах!

– Ото ж бо й воно! Ось вашi кожум’яки… До речi, ваш старший братик – вiн удома не ночуе?

– А Шишка п’ятий рiк як вiдбудувався! Фержериту Павiзар за себе взяв, iз посагом.

Ферж менi, кульгавiй, не рiвня, вона в будь-яку щiлину затичка… У глухому кутi живуть: бачили, де обаполи рiзьбленi…

Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацiкавленого Косяка, малефiк уперся чолом у паркан. «Велика Дрiбниця» вимагала регулярностi.