Привіт із обітованої

– Ой, горенько мое! Лiнко!! Ну, товстуня безалаберна! – Аж руками сплеснула.

Їi старшенька – пiвторарiчна Настуся, сповзала по сходах, подужавши вже три схiдцi.

– Куди ж це ти, бешкетнице, чимчикуеш? І де та закохана клiмактерична дама? – Наталка пiдхопила малу – щасливо усмiхнену, що побачила маму. – Ось я iй зараз задам! Як же вона буде нормально працювати, якщо навiть за дитиною не може вгледiти!?

У дверях зiткнулася з Лiною, завжди рожеве обличчя якоi палахкотiло.

– Ой, Наточко! Я вже й на балкон, я вже й пiд лiжками: усi закапелки облазила… Де ж ти цю непосиду знайшла?

– Де, де! На вулицi спiймала! – сердито вiдказала Наталя, передаючи iй усмiхнену Настю.

– Та, що ти таке кажеш? Ой, горенько! – здавалося стокiлограмова здоровуля зараз гепнеться додолу.

– З такою нянькою, що хоч може статися. Юля там, у лiжку? Може, й вона вже десь чкурнула?

– Скажеш таке, пiвроку дитинi… – нi трохи не ображаючись, вiдповiла Лiна. І, наблизившись майже в притул до Наталки, гаряче дихаючи, прошепотiла: – Там Машчин Василь приiхав.

Сидить злий, надутий, мов той сич… Хоч би вона не разом iз Льонькою прийшла, бо скандалу не обберешся. Ще ж i речi його не забрали з кiмнати. Ой, що буде, якщо Василь помiтить!?.

– Добре, розберемося. Занеси Настю i приготуй для дiтей iжу, а я пiду до Василя.

* * *

У кiмнатцi, яку займала Марiя, крiм великого лiжка, все було малогабаритне: починаючи з шафи, стола, тумбочки й закiнчуючи телевiзором.

Чоловiк, що швидко пiдвiвся вiд столу iй назустрiч, був невеличкий, худорлявий, невиразноi зовнiшньостi.

«Тому-то вона звабила дебелого симпатягу Льоньку.» Та цi спостереження Наталка, залишила при собi.

– Здрастуйте, я Наталка. Так би мовити, за старшу у цiй квартирi… А Маруся чекала вас завтра.

– А я вирiшив зробити iй сюрприз, – похмуро вiдповiв чоловiк. – Що, невчасно? Вона думала, я ii не вiдшукаю! Поiхала, та й по всьому! Я вже не кажу, що грошi, позиченi для поiздки, треба повертати.

За пiвроку хоч би вiсточку подала…Видно, замiну знайшла… Нехай тiльки з’явиться!…

– Ну-у, це вже ви даремно. Маруся з ранку до вечора на роботi. Куди там про щось думати. Приходить ледь жива.

Вона скосила погляд на шафу. – Так i е: угорi примостилася велика коричнева валiза з речами Леонiда. Цiкаво, звернув на неi увагу Василь, чи нi?…

Їi слова визвали у чоловiка криву усмiшку.

– Еге ж, ледь жива. За двадцять рокiв я добре ii вивчив.