Привіт із обітованої

Завдяки кумi Рахелi, ще й роботу для них пiдшуковуе. Треба ж якось Сашунi допомагати прогодувати iхне сiмейство. Якби вони самi жили – iнша справа, а то здурiла на старостi – двох дiвок йому народила. Наталка не стримала смiх, згадавши, у якому шоцi були ii родичi на Украiнi, коли дiзналися. Аякже, пiсля сорока не кожна насмiлиться. Щоправда, двi старшi дочки, котрi залишилися з першим чоловiком, зреагували цiлком по сучасному: «Роби що хочеш, мамо, тiльки грошi надсилай». Ох, дiти… Однi там, другi тут… А iй хоч розiрвись.

Жiнка прискорила кроки, бо залишила малих на ту закохану гуску Лiну. Це ж заради неi iздила до Рахелi. Вже трете мiсце роботи помiняла за пiв-року. І чого вона з тими бабусями не мириться? Каже, вередливi дуже. Все iм не так. Узялася б краще за вивчення iвриту. На пальцях не дуже порозумiешся – не хоче! Каже, стара, в голову той iврит не лiзе. А до любощiв не стара…

– О! – Наталка аж зупиналася. – А про Марiiного чоловiка забула. А щоб його!

Видобула з сумки сотовий телефон.

Рахель обiзвалася не вiдразу – напевне, була в iхньому бюро черга.

– Що кумонько, не всiх клiентiв вiд мене зманила?

– Кумасю, ти майже вгадала. Марiiн чоловiк на днях приiздить.

Потрiбне мiсце – хоча б на прибираннi.

– Наталю, Йося скоро вижене мене з роботи. Заради кого я жертвую! Заради отiеi Машки… Стримуе лише мое iнтелiгентне виховання назвати ii так, як вона того зслуговуе.

Наталка добре розумiла цю жiнку, в недалекому минулому – викладача унiверситету в Украiнi, котра до серйозних лiт зберегла неабияку красу, до неi ще й амбiцii, через якi, очевидно, засидiлася в дiвках.

Звiдсiля й погляди на життя. Але…

– Кумасю, не для неi, це для мене i… твоеi похресницi. Ти ж знаеш, що кожна додаткова людина у моiй квартирi – це ще трохи шекелiв. А памперси знову подорожчали…

– Ох, не смикай за тонкi струни – вимогателька. Записуй.

– От спасибi, кумцю! Ми тобi цього не забудемо. На шабат чекай нас iз тортиком та твоiм улюбленим «Вермутом».

З вiдчуттям виконаноi справи опустила телефон у сумку.

«Ху-у, однi проблеми. Коли б не малеча, можна було б влаштуватися на нормальну роботу… Але ж Сашуня так хотiв дитину… Хотiв, то тепер мае аж двiйко. А з iншого боку, як же iнакше вона могла втримати бiля себе жеребчика, молодшого аж на дев’ять рокiв?»

Тiльки-но пiдiйшла до пiд’iзду будинку, як iз другого поверху, де квартирувала, почула знайомий голосок. Мало не перечiплюючись за непомiрно високi сходинки, помчала догори.