Невидима людина

Мiсiс Гол була впевнена i з пiдкресленою холоднiстю ствердила це.

– Мушу попередити вас, що я – дослiдник-експериментатор, – пояснив Незнайомець, – i не сказав про це досi тiльки тому, що занадто змерз i був стомлений.

– Справдi, сер? – вражено вiдповiла мiсiс Гол.

– І в моему багажi – рiзнi апарати та прилади.

– То все, безперечно, дуже кориснi речi, сер, – докинула мiсiс Гол.

– І я, природно, бажаю вести далi моi дослiди.

– Звичайно, сер.

– Приiхав я до Айпiнга, – досить невимушено провадив вiн, – тому що… шукаю самотностi.

Я не хочу, щоб менi заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок…

«Я так i знала», – подумала мiсiс Гол.

– …вимагае певноi вiдлюдностi. Очi в мене такi слабкi й так болять, що iнодi менi годинами доводиться сидiти в темрявi… i зачинятися. Подеколи. Не зараз, звiсно. І коли ось у такi хвилини мене турбують, наприклад стороннi люди, якi заходять до моеi кiмнати, – це завдае менi болiсних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвiдомили моi слова.

– Певна рiч, сер, – вiдповiла мiсiс Гол.

 – І… дозвольте запитати…

– Це, здаеться, й усе, – перебив Незнайомець зi спокiйною рiшучiстю, яка поклала край подальшим балачкам. Своi запитання й вияви прихильностi мiсiс Гол мала залишити до слушнiшоi нагоди.

Коли мiсiс Гол вийшла, вiн (так казав пiзнiше мiстер Генфрi) став перед камiном i стежив, як лагодять годинник. Працюючи, мiстер Генфрi поставив лампу бiля себе, i ясне свiтло падало на його руки та на сам годинник, в кiмнатi ж було напiвтемно. Коли вiн пiдводив голову, перед очима в нього плавали кольоровi плями.

Цiкавий вiд природи, мiстер Генфрi розiбрав (у чому не було жодноi потреби) увесь механiзм, щоб довше побути в кiмнатi, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний i нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрi. Йому здавалося, нiби в кiмнатi вiн сам. Коли вiн поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому туманi, що поплив перед очима, тiльки забинтовану голову та величезнi темнi окуляри, якi прикро дивилися на нього. Генфрi це здалося таким незвичайним, що добру хвилину вiн i собi не спускав з нього очей. Потiм Генфрi вiдвiв погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такоi пори року погода стоiть занадто холодна?

– Погода… – почав був вiн.

– Чого ви не кiнчаете й не йдете? – озвалась закам’янiла постать, мабуть, ледь стримуючи гнiв. – Вам треба було тiльки закрiпити на стрижнi годинну стрiлку.