Війна світів

Коли всi цi люди, прогулюючись, по двое-трое виходили на вiдкриту мiсцевiсть, то бачили там i там купки глядачiв, якi гарячково сперечалися, спостерiгаючи за дзеркалом, що невпинно кружляло над пiщаним кар’ером; збудженiсть, безперечно, передавалась i новоприбулим.

Десь о пiв на дев’яту, коли було знищено делегацiю, на вигонi зiбралося чоловiк iз триста, не рахуючи тих, якi звернули зi шляху, щоб пiдiйти ближче до марсiян. Там були й три полiсмени, один iз них кiнний; вони, згiдно з вказiвками Стента, силкувалися стримати юрбу i не допускати ii близько до цилiндра.

В гуртi, як звичайно, об’явилося й кiлька заводiяк, котрим усяке збiговисько – це тiльки нагода для бешкету й гучних забав.

Коли марсiяни показалися з цилiндра, Стент i Оджилвi, передбачаючи можливiсть сутички, телеграфували iз Горсела в казарми, прохаючи роту солдат, щоб оборонили цих химерних iстот вiд будь-якого насильства. Пiсля того вони повернулися на чолi тiеi бiдолашноi делегацii. Очевидцi, яким пощастило врятуватися, пiзнiше розповiдали про iхню смерть.

Цi розповiдi збiгаються i з моiми спостереженнями: три стовпи зеленого диму, приглушений гул i спалах полум’я.

Юрбi загрожувала бiльша небезпека, нiж менi. Але частину теплового промiння затримав пiщаний пагорок, порослий вересом. Якби параболiчне дзеркало було пiдняте на кiлька ярдiв вище, не залишилося б жодного живого свiдка. З-за пагорка вони бачили, як спалахував огонь, як падали люди, як невидима рука пiдпалювала кущi i в вечiрнiх сутiнках швидко наближалася до них.

Потiм пролунав такий гучний свист, що покрив гул iз ями, – це над iхнiми головами ковзнув промiнь. Вмить спалахнули верхiвки букiв обабiч шляху, а в найближчому до вигону будинку посипалася цегла, повилiтали шибки, запалали вiконнi рами й завалилася частина даху.

Коли в полум’i затрiщали дерева, скутий жахом натовп якусь мить стояв, не знаючи, що дiяти. На шлях сипалися iскри, падало охоплене полум’ям гiлля.

Листя лiтало, як вогненнi бульбашки. Вогонь пiдбирався до капелюхiв, до одежi. Із вигону линули розпачливi крики, зливаючись у суцiльний зойк i лемент. Кiнний полiсмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крiзь очманiлий натовп.

– Вони йдуть! – заверещала якась жiнка, i люди, штовхаючись, кинулися в бiк Вокiнга. Юрба летiла стрiмголов, неначе отара овець. Мiж високими валами, де дорога була зовсiм вузька й темна, люди давили одне одного.