Війна світів

Не всi вийшли з тiеi тисняви: трое розчавлених i затоптаних – двi жiнки й хлопчик – залишилися помирати в обiймах темряви й жаху.

VII. ЯК Я ДІСТАВСЯ ДОДОМУ

Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зослiпу натикався на дерева, плутався помiж вересу. Meнe проймав жах перед марсiянами. Безжальний тепловий меч, здавалося, розмахувався в мене над головою, щохвилини готовий обiрвати мое життя. Вибравшись на дорогу мiж перехрестям та Горселом, я побiг до перехрестя.

Врештi-решт я зовсiм знесилився. Стомившись вiд бiгу й хвилювання, я похитнувся i впав край дороги недалеко вiд мосту через канал, що проходить бiля самого газового заводу.

Я лежав нерухомо.

Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сiвши, я з хвилину не мiг зрозумiти, яким чином опинився тут. Недавнього жаху я позбувся, немов одежi. Капелюх мiй десь загубився, комiрець злетiв зi шпонки. Ще кiлька хвилин тому передi мною були тiльки безмежжя ночi, простору й природи, власна кволiсть, вiдчай та невiдступна смерть. І нараз усе змiнилося, непомiтно опанували мене зовсiм iншi настроi, i я знову став таким, яким був завжди, – звичайною врiвноваженою людиною.

Безгомiнний пустир, моя втеча, летючий промiнь – все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправдi? І не мiг у те повiрити.

Я встав i, важко ступаючи, пiшов крутим схилом до мосту. В головi була порожнеча. М’язи й нерви ослабли. Я хитався, мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потiм вигулькнула i вся постать робiтника, що нiс на плечах кошик.

Поруч дрiботiло хлоп’я. Проходячи повз мене, робiтник привiтався. Я вже хотiв був озватися до нього, але не змiг. Буркнувши щось на його привiтання, я пiшов далi через мiст.

За поворотом на Мейберi поiзд – хвиляста смуга iскристого диму й дoвгa низка освiтлених вiкон – пролетiв на пiвдень: клат-клат, так-так – i зник. Невиразний у темрявi гурт людей гомонiв бiля ворiт одного з будинкiв так званоi Схiдноi тераси. Все це було реальне, таке знайоме. І поруч з тим – те, на пустирi! Якесь божевiлля, химера! «Нi, – подумав я, – цього не могло бути».

А може, я просто не такий, як усi, i не можу збагнути того, що сталося на вигонi? Інколи я вiдчуваю якесь дивне почуття вiдокремленостi од себе й навколишнього свiту. Тодi я спостерiгаю все якось iззовнi, десь iз недосяжноi далини, поза часом i простором, поза всiлякими буденними знегодами й трагедiями. Саме таке почуття опанувало мене тiеi ночi. Так ото, може, все це – тiльки марення?..