Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Вiд подиву Фламбо наче онiмiв, а священик терпляче продовжував, немов втовкмачував основи грамоти:

– Не треба забувати, що Квiнтон жив уявою. Вiн писав повiсть про знахарство та магiю Сходу, йому…

Позаду з трiском розчахнулися дверi, i з них вийшов лiкар у капелюсi. Вiн на ходу простягнув патеровi Брауну пухкий конверт:

– Ось документ, про який ви просили. А менi вже час. Бувайте.

– На добранiч, – в спину йому вiдповiв священик.

Медик вiддалявся швидким кроком. З розчинених дверей на двох друзiв падало свiтло вiд газового лiхтаря.

Слуга Божий розпечавав конверт i прочитав таке послання:

«Любий патере Браун! Vicisti, Galiloee.[5 - Ти перемiг, галiлеянине (лат.).] Інакше кажучи, будь проклятi вашi всевидющi очi! Невже щось криеться за цим брудом – клерикальною балаканиною? Все життя, iз самого дитинства моiм богом була природа, я вiрив лише в iнстинкти та функцii людського органiзму, не думаючи про те, морально це чи аморально. Ще хлопчиком, не думаючи про кар’еру медика, я розводив мишей i павукiв, i бачив у людинi досконалу тварину, що вважав найзавиднiшою долею.

Невже у ваших мареннях щось е? Менi здаеться, я занедужав.

Я покохав дружину Квiнтона. Що тут поганого? Я слiдував велiнням природи, що свiт рухаеться любов’ю. І чесно гадав, що iй зi мною буде краще, нiж iз Квiнтоном, бо шаленець i мучитель набагато гiрший, нiж охайна тварина на зразок мене. У чому я помилився? Я розглянув усi факти з неупередженiстю вченого – зi мною iй, без сумнiву, було б краще.

Моi погляди дозволяли менi вбити його.

Вiд цього вигравали всi, навiть вiн сам. Але як здорова тварина, я зовсiм не бажав, щоб убили й мене. Тому став чекати нагоди, коли мене нiхто не запiдозрить. І така нагода трапилася нинi вранцi.

Я тричi заходив сьогоднi до Квiнтона. Першого разу вiн патякав без угаву про свою нову мiстичну повiсть «Прокляття вiдлюдника». Я застав його над рукописом. Мiй пацiент негайно вiдклав усе, розповiв сюжет: англiйський полковник накладае на себе руки, пiддавшись навiюванню iндуса-вiдлюдника, показав останнi сторiнки i прочитав уголос заключнi рядки, щось на кшталт: «Гроза Пенджабу перетворився в жовту пергаментну мумiю, яка все ще вражала своiм гiгантським зростом.

Із зусиллям спершись на лiкоть, вiн пiдвiвся i шепнув племiннику на вухо: «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене». Останньою фразою починалася чиста сторiнка. То був рiдкiсний шанс – один iз тисячi. Я вийшов, як зачумлений, мене п’янила моторошна доступнiсть задуманого.