Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Як бувае перед бурею, пiтьма насувалася швидко, але священик i Фламбо ще бачили всiх чотирьох: так само, прихилившись до стовбура, нудився байдужий Аткiнсон, тiнь панi Квiнтон лежала на гардинi, лiкар тинявся в оранжереi, блукаючий вогник його сигари спалахував вiддалiк. Так само, немов врiс у землю, тремтiв у травi факiр, i гiляччя у нього над головою гойдалося все дужче i ширше. Гроза висiла в повiтрi.

– Коли iндус заговорив iз вами, – довiрливо i тихо почав священик, – на мене немов осяяння зiйшло.

Вiн просто тричi повторив одне i те саме, а я раптом побачив i його самого, i всю його свiтобудову. Вiн уперше сказав: «Менi нiчого не треба», i я вiдчув, що нi його, нi Азiю не можна збагнути. Вiн повторив: «Менi нiчого не треба», i це означало, що вiн, як космос: нi в кого i нi в чому не вiдчувае потреби – в Бога не вiрить, а грiх не визнае. Блиснувши очима, вiн повторив своi слова ще раз. Тепер iх слiд було розумiти буквально: нiщо – його оселя i заповiтне бажання, вiн жадае порожнечi, як п’яниця – вина. І цю спрагу руйнування та заперечення…

Фламбо, на котрого впали першi дощовi краплi, сiпнувся, як вiд бджолиного укусу, i здiйняв очi на небо. Викрикуючи на ходу щось невиразне, до них через весь сад бiг лiкар. Промчавши кулею повз двох друзiв, вiн, немов шулiка, налетiв на Аткiнсона. Той нiяк не мiг встояти на мiсцi й усе норовив перебратися ближче до ганку. Медик закричав, трясучи гультяя за комiр:

– Закiнчуйте вашу брудну гру! Що ви з ним зробили?

Священик рiзко випростався i голосом, що дзвенiв сталлю, немов на розлучення, переконливо сказав:

– Пустiть його, лiкарю.

Нас тут досить, щоб затримати будь-кого. Що там сталося?

– Не все гаразд iз Квiнтоном, – вiдповiв зблiдлий Геррiс. – Я зазирнув у вiкно i побачив, що вiн лежить в якiйсь дивнiй позi, не в тiй, в якiй я його залишив.

– Ходiмо, – уривчасто розпорядився слуга Божий. – І не тримайте Аткiнсона. З того часу як Квiнтон перкинувся з ним словом, вiн увесь час був на виду.

– Я постережу його, – зголосився Фламбо, – а ви йдiть.

Лiкар i священик швидко зайшли в будинок i, вiдiмкнувши кабiнет, поспiшили всередину. З розгону налетiвши на великий письмовий стiл iз червоного дерева – темряву осявав лише тьмяний жар камiна, що зiгрiвав хворого, вони помiтили бiлiючий на виду аркуш паперу. Медик рвучко пiднiс його до очей, прочитав i, сунувши патеру Брауну зi словами: «Боже милий, ви тiльки погляньте!», кинувся в оранжерею.