Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

У зловiсних червоних пелюстках немов згустiли вiдблиски заходу.

Священик перечитав записку тричi. «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене», – написано було характерним нерозбiрливим почерком Квiнтона. Із запискою в руцi вiн попрямував в оранжерею. Назустрiч iшов його побратим-медик зi схвильованим обличчям, що не залишае надii. «Вiн зробив непоправне», – такi були його слова.

Тiло Леонарда Квiнтона, мрiйника i поета, лежало в гущинi азалiй i кактусiв, чиiй пишнi красi бракувало життя. Голова нещасного звисала з тапчана, мiдянi кучерики волосся розсипалися по пiдлозi, з рани в боцi стирчав той самий дивний кривий нiж, який трапився iм у саду, слабка рука ще стискала рукiв’я.

Гроза налетiла раптово, як нiч у Колриджа,[4 - Семюел Тейлор Колридж (1772–1834) – англiйський поет-романтик, критик i фiлософ, видатний представник «озерноi школи».] i пiд густою завiсою дощу скляний дах i сад одразу ж потемнiли. Окинувши швидким поглядом труп, священик знову взявся за записку. Вiн близько пiднiс ii до очей, силкуючись прочитати написане при слабких вечiрнiх променях, потiм став проти свiтла, але в бiлих спалахах блискавок, що на мить освiчували вiкно, папiр став видаватися чорним.

Темрява повернулася, стрельнула громом i стихла. І негайно ж iз чорноти почувся голос священика:

– Цей аркуш якоiсь дивноi форми.

– Що ви хочете цим сказати? – насупився лiкар.

– Це не квадрат, один iз куточкiв вiдрiзаний. До чого це, як гадаете?

– Дiдько його знае! – сердито кинув медик. – Пiдiймiмо бiдолаху, вiн уже не дихае.

– Краще облишмо все, як е, i повiдомимо полiцiю.

Патер Браун, як i ранiше, не вiдривав очей вiд записки. Виходячи, вiн затримався бiля столу й узяв маленькi ножицi.

– Ага, ось чому вiн це зробив, – вiдкриття, здавалося, втiшило його. – Та тiльки навiщо?

По чолу священика побiгли зморшки.

– Не забивайте собi голову дурницями, – гаряче запротестував Геррiс. – Це була примха, черговий вибрик, яких у нього були тисячi. До того ж весь папiр так обрiзаний.

І вiн вказав на невеликий стосик чистого паперу, що лежав на маленькому столику вiддалiк.

– Точно такий же, – сказав вiн, – а ось i вiдсутнi шматочки.

На обурення медика, священик став iх лiчити.

– Ну ось, – патер Браун винувато посмiхнувся, – два-дцять три аркушi i двадцять два обрiзки. Ви, бачу, поспiшаете повернутися в будинок.

– Кому з нас пiти до дружини? Гадаю, краще вам. А я викличу полiцiю.