Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Коли ж товариство попрямувало до замку, назустрiч iм, зi злощасних дверей, вийшов не величний дворецький i навiть не статечний лакей, а незграбний священик на iм’я Браун.

– Даруйте, – знiяковiло i безпосередньо сказав вiн, – я радив вам облишити це. Маркiз знае, що робить, i зустрiч ваша тiльки примножить бiду.

Ледi Аутрем, поруч iз котрою стояла висока, ще приваблива дама, гнiвно зиркнула на низькорослого слугу Божого.

– Це наша приватна справа, – заявила вона. – Не розумiю, до чого тут ви.

– А iм тiльки i подай приватнi справи! – презирливо зауважив Джон Кокспер.

 – Вони вiчно шастають пiд пiдлогою, норовлять пролiзти в чуже житло. Бач, як вчепився в бiдного Марнi! – Сер Джон був не в настроi, бо шляхетнi друзi взяли його з собою лише за тiеi умови, що вiн нiчого не напише. Йому i в головi не вмiщалося, що саме вiн вiчно норовить пролiзти в чуже житло.

– Не хвилюйтеся, все гаразд, – поспiшив запевнити патер Браун. – Крiм мене, маркiз не бачив жодного священика. Повiрте, вiн знае, що робить.

Молю вас, не чiпайте його.

– Щоб вiн помер заживо i збожеволiв? – обурилася ледi Аутрем. – Щоб вiн жив отак, бо проти волi вбив людину двадцять п’ять рокiв тому? Це ви називаете милосердям?

– Атож, – незворушно вiдповiдав священик, – це я називаю милосердям.

– Чого вiд них чекати? – сердито плювався Кокспер. – Їм тiльки й треба замурувати когось ще живим, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням i страхом вiчних мук!

– Нi, справдi, патере Браун, – сказав Аутрем.

 – Невже, по-вашому, вiн такий винний? То таке ваше християнство?

– Саме так, справжне християнство, – зм’якнувши благав вiн свою дружину, – е щось, що знае все i прощае все. Любов, яка може як пам’ятати, так i забувати.

– Патере Браун, – серйозно зауважив Меллоу, – я завжди погоджуюся з вами. Але зараз нiчого не тямлю! Невже треба так розплачуватися за такий злочин?

– Злочин його тяжкий, – зiтхнув священик.

– Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, – зронила незнайома жiнка.

 – Я пiду i побалакаю з моiм нареченим.

І, немов голос ii викликав примару, зi сiрого замку вийшов чоловiк, котрий зупинився в темрявi вiдчинених дверей, на самiй горi довгих сходiв. Прибулець весь був у чорному. Знизу було видно, що волосся його бiле, а обличчя блiде, як мармур. Коли Вiола Грейсон повiльно пiшла вгору сходами, лорд Аутрем буркнув у чорнi вуса:

– Сподiваюся, ii вiн не образить, як образив мою дружину.