Поклик Ктулху

Я пробував приймати морфiй, проте наркотик дав лише тимчасовий перепочинок, а потiм захопив мене в полон, зробивши рабом без будь-якого сподiвання на звiльнення. І зараз, пiсля того, як я подав повний звiт, який стане джерелом iнформацii або, ймовiрно, предметом презирливого зацiкавлення мiщан, менi залишаеться лише покласти цьому край. Я часто питаю себе: чи не було все, що сталося зi мною, справжнiсiньким фантомом, всього лише химерним результатом дiяльностi хворого мозку в той час, як пiсля втечi з нiмецького вiйськового корабля я лежав у гарячцi у вiдкритому човнi пiд променями палючого сонця.

Задаю собi це запитання, але вiдповiддю менi слугуе реальне огидне бачення. Не можу думати про морськi глибини без сiпання, яке викликають у мене безiменнi iстоти, якi саме в цю мить, можливо, повзуть i важко ступають по слизькому морському дну, поклоняються своiм стародавнiм кам’яним iдолам i вирiзують власнi огиднi постатi на пiдводних гранiтних обелiсках. Мрiю про той час, коли вони пiдiймуться над морськими хвилями, щоб схопити своiми смердючими кiгтями та всуцiль захопити залишки кволого, виснаженого вiйною людства, про час, коли суходiл сховаеться пiд водою, i темнi океанськi простори пiдiймуться серед вселенського непроглядного пекла.

Кiнець близько. Я чую гамiр бiля дверей, нiби зовнi об них б’еться якесь важке слизьке тiло. Воно не повинно застати мене тут. Боже, ця рука! Вiкно! Мерщiй до вiкна!

Поклик Ктулху

Існуе гiпотеза, що й досi збереглися представники тих могутнiх сил або iстот, свiдкiв того страшенно далекого перiоду, коли свiдомiсть проявлялася в формах, якi зникли задовго до прибуття хвилi людськоi цивiлiзацii, в проявах, пам’ять про якi зберегли лише поезiя та легенди, якi назвали iх богами, чудовиськами та мiфiчними iстотами всiх видiв i родiв.

    Алджернон Блеквуд[9 - Алджернон Блеквуд (1869—1951) – англiйський письменник мандрiвник, один iз провiдних авторiв-мiстикiв, класик лiтератури жахiв та оповiдань про привидiв першоi половини XX ст.

]

Роздiл 1. Жах у глинi

Проявом найбiльшого милосердя в нашому свiтi, на мою думку, е нездатнiсть людського розуму пов’язати воедино все, що цей свiт мiстить у собi. Ми живемо на тихому острiвцi невiгластва посеред чорного моря нескiнченностi, i нам зовсiм не хочеться плавати на далекi дистанцii.