Сни в оселі відьми

Потiм iскри дивовижно затанцювали навколо голiв глядачiв, i волосся в усiх настовбурчилося, тодi як тiнi, бiльш гротескнi, нiж я можу описати, випiрнули i всiлися на iхнi голови.

І коли я, маючи бiльше холодного розуму й освiти, нiж iншi, тремтячим голосом прошварготiв протести щодо «шахрайства» та «статичноi електрики», Ньярлатотеп вивiв усiх нас назовнi запаморочливими сходами на вогкi, спекотнi й пустельнi нiчнi вулицi.

Я гучно вигукнув, що не боюся, що нiколи не злякався б, тодi як iншi верещали разом зi мною, щоб заспокоiтися.

Ми заприсягалися один одному, що мiсто залишилося таким самим, що воно все ще живе; та коли вогнi електричних лiхтарiв почали згасати, ми знову й знову проклинали освiтлювальну компанiю i реготали з власних дивакуватих гримас.

Гадаю, що ми вiдчули щось, що виходило вiд зеленавого мiсяця, адже коли ми стали залежними вiд його свiтла, то почвалали мимовiльними зграйками, дивно чимчикуючи, i, здавалося, кожен знав свiй пункт призначення, хоча й не наважувався думати про нього.

Витрiщаючись на брукiвку, ми бачили розхитанi каменюки, мiж якими продиралася трава, й iнодi – смужки заiржавiлого металу там, де колись були трамвайнi колii.

Й ось ми побачили вагон трамвая, самотнiй, без вiкон, напiвзруйнований i майже повалений.

Споглядаючи на обрiй, ми не могли знайти третю вежу бiля рiчки та помiтили, що силует другоi башти обiрваний згори.

Потiм ми подiлилися на вузькi колони, кожну з яких начебто тягнуло у свiй бiк.

Моя власна колона тяглася в бiк вiдкритоi мiсцини, i тодi я вiдчув холод, не властивий цiй спекотнiй осенi; бо, вибравшись на темну пустку, в мiсячному сяйвi ми побачили навколо себе пекельний вiдблиск зловiсних снiгiв.

Непрохiднi невимовнi снiги нагромадилися лише в одному напрямку – де лежала прiрва, чорнiша за чорну через своi осяйнi стiни.

Колона й справдi здавалася дуже вузькою, сонно прямуючи в безодню.

Я забарився позаду, позаяк чорне провалля осяяного зеленуватим свiтлом снiгу страхало, i менi ввижалися вiдзвуки тривожних зойкiв, коли зникали моi супутники, наче iх вабили тi, хто йшов попереду. Я заледве мiг контролювати свiй крок, налякано тремтiв i чи то прошкував, чи то плив серед велетенських заметiв у неосяжну безодню неймовiрного.