Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка

Моiй бiлцi не ставало анiтрохи краще, i я вже почав серйозно непокоiтися за неi.

Отож я звернув на Оксенторпську дорогу й попрямував до Лiкаревого будинку. По дорозi я помiтив, що небо захмарилося, й схоже було, що збираеться на дощ.

Я пiднявся до ворiт, i вони виявилися все так само замкнутими. Я почувався вельми розчаровано, адже приходив сюди щодня вже цiлий тиждень. Пес Джип пiдiйшов до ворiт i помахав хвостом, як завжди, а потiм сiв i став пильно дивитися на мене, аби я не зайшов усередину.

Мене охопив страх, що моя бiлка помре ще перед тим, як Лiкар повернеться.

Пригнiчений, я розвернувся й пiшов униз по сходах, вийшов на дорогу й почвалав додому. Я подумав, чи не надiйшов уже час вечеряти. Звiсно ж, у мене не було власного годинника, зате я помiтив джентльмена, що крокував назустрiч менi по дорозi, а коли я пiдiйшов ближче, то побачив, що це Полковник вийшов на прогулянку. Вiн увесь був загорнутий у дороге пальто й кашне, а на руках мав рукавички яскравого кольору. День був не надто холодним, однак чоловiк мав на собi стiльки одежин, що виглядав як подушка, закручена в рулон ковдр. Я спитав його, чи не буде вiн так ласкавий сказати, котра година.

Полковник зупинився, щось прогарчав i вирячився на мене, його червоне обличчя стало ще червонiшим, а коли вiн заговорив, то це звучало так, наче корок вилiтае iз пляшки з iмбирним пивом.

– Ти можеш собi хоч на мить уявити, – просичав вiн, – що я стану розстiбувати всi своi гудзики тiльки для того, щоб сказати час такому малому хлопчиськовi, як ти?! – І вiн потупав по вулицi далi, бурмочучи прокльони сильнiше, нiж будь-коли.

А я, остовпiвши на хвилину, дивився йому вслiд i гадав, скiльки ж рокiв менi мае виповнитися, щоб вiн зволив завдати собi клопоту витягти свого годинника. А потiм, геть зненацька, дощ ушкварив мов iз вiдра.

Я ще нiколи не бачив такоi потужноi зливи. Надворi потемнiло, як уночi. Здiйнявся вiтер, громи прокочувалися небом, спалахували блискавки, i за кiлька секунд узбiчнi канави перетворилися на бурхливi потоки.

Не було жодного мiсця, де б можна було заховатися, тож я нагнув голову i помчав додому наперекiр зустрiчному вiтровi.

Я не встиг далеко пробiгти, як моя голова вдарила у щось м’яке, так що я з несподiванки плюхнувся задом на брукiвку. Пiдвiв голову подивитися, в кого це я врiзався. Навпроти мене, як i я, сидiв посеред мокроi дороги маленький огрядний чоловiчок iз надзвичайно добрим обличчям.