Кубик Рубіка

– О Господи! – едине, що спромоглася вичавити з себе, побачивши бiля дивану «смiття», на яке наступила дорогою до дзеркала.

Рештки. Людського скелета.

* * *

Рiвне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 17:31

«Хай тобi! Довбаний лiфт!»

Скляр ще кiлька разiв натиснув на кнопку виклику, вiдтак покинув будь-яку надiю й швидким кроком побiг iз четвертого на перший.

– Доброго дня! – дiдусь усмiхнувся Єгоровi, та слiдак швидко оминув його, вдавши, що не почув.

Старий вiд прикростi скривився: неприемно, коли тебе так вiдверто iгнорують.

Хiба вiн чимось заслужив? Зiтхнув i продовжив свое сходження на восьмий. Воно давалося йому непросто: пiсля перелому стегна вiн i досi шкутильгав, ледь волочачи за собою лiву ногу.

Тим часом Скляр нарештi дiстався першого поверху. Перекинув сумку з речами з правоi руки в лiву й вже потягнувся натискати кнопку вiдкриття дверей, як десь поряд почулося сердите «Няв!» У напiвтемрявi (хтось, як завжди, викрутив тут лампочку) Єгор роззирнувся, шукаючи очима Маркiза.

Лиш слабке свiтло вiд маленького вiконця у дверях давало можливiсть бодай щось бачити.

– Та де ти там? – гукнув пiсля марноi спроби помiтити його.

– Няв! – вимогливий голос iз темряви з боку пiдвалу.

– Йди сюди, я тебе чекати не буду. Я поспiшаю, – нервово кинув погляд на годинник у смартфонi: запiзнюеться катастрофiчно.

Знову протяжний капризний голос. Вiдтак тварина нарештi вийшла з темряви на тьмяне свiтло. Рудо-бiлий домашнiй кiт на самовигулi. Головний мешканець пiд’iзду.

Скляр частенько зустрiчав Маркiза бiля пiд’iзду. Його нявчання означало бажання зайти до будинку чи вийти. Деякi сусiди навiть завозили Маркiза лiфтом на рiдний шостий поверх.

Кiт повiльно побрiв у бiк слiдчого, глянув на нього, неквапливо потягнувся.

– Б**дь, чувак! Давай швидше. Я запiзнююся на потяг.

Скляр нарештi натиснув на кнопку й вiдчинив дверi, надаючи можливiсть тваринi пройти першою. Та кiт не поспiшав. Перед самим виходом вiн зупинився й сiв, пильно роздивляючись Єгора.

– Няв!

– Б**дь, ти виходиш чи нi? – обурився полiцейський.

Залiзнi пiд’iзнi дверi вiдчинилися ширше – то з протилежного боку сусiдка, восьмирiчна дiвчинка, потягнула iх на себе. Вiд несподiванки Єгор зробив крок назад. Дитина чомусь теж не поспiшала. У своiй рожевiй довгiй куртцi та сiрiй шапцi з балабоном вона мала досить милий вигляд, та Скляр не надто любив дiтей. Особливо маленьких.

– Проходиш? Чого чекаеш? – роздратовано поцiкавився Єгор в неi.