Право на вбивство

Дiвчина нiби мiж iншим провела рукою по красивому довгому волоссю, тим самим сподiваючись зацiкавити Єгора.

«На Таню схожа, – вирiшив слiдчий i важко зiтхнув. – Хоча нi. Таня значно худiша»

Єгор змучено взявся за свою вечерю.

* * *

Рiвне. Понедiлок, 16 березня 2020 року. 20:30

Дверi нiхто не вiдчинив. Єгор оглянув поверх i, не надто довго розмiрковуючи, натиснув на гудзик дзвiнка дверей сусiднього помешкання. З квартири долинало незрозумiле шарудiння, Єгор почув, як коридором з вереском пробiгла дитина (скорiше за все, рокiв трьох).

А ще нiс його вловив неймовiрно апетитний запах домашнiх вiдбивних. Та перш нiж вiн встигнув пригадати вечерi, що часто готувала йому Таня, дверi вiдчинилися, i перед ним з’явилася молода худенька дiвчина, до якоi тулився хлопчик. Жiнка глянула на нього зляканими очима й невпевнено привiталася.

– Мене звати Єгор Скляр, – тицьнув в обличчя свое посвiдчення. – Я слiдчий.

Дiвчина ще бiльше стривожилася (так завжди бувае, коли люди дiзнаються, хто до них прийшов) i тiльки пiсля короткоi мовчанки врештi поцiкавилася, чим вона може бути корисною.

– Ви знайомi з вашим сусiдом? – махнув головою в бiк квартири Павелкiва.

Єгор не без задоволення вдихав аромат смаженого м’яса, що вiдчувся з новою силою, коли йому вiдчинили дверi. Подумки вiн вже не раз подякував собi, що встигнув повечеряти. Навiть ситим Єгор би не вiдмовився скуштувати шматочок. Рот його наповнився зрадливою слиною.

– Не дуже, чесно кажучи, – тихим голосом промовила дiвчина.

– Та ви не хвилюйтеся, я вас не з’iм, – спробував усмiхнутися Скляр, проте вийшло в нього це якось криво.

Вiн навiть захвилювався, чи, бува, не налякав дiвчину ще бiльше своею мармизою. На диво, та усмiхнулася й навiть випрямила спину.

«Цiкаво, скiльки iй рокiв i коли вона його народила?» – Єгор кинув погляд на кучеряве маля, що з цiкавiстю роздивлялося гостя, всунувши пальця до рота. Слiдчий вкляк, коли помiтив, що той йому усмiхаеться. За все свое життя вiн не пам’ятав, щоб йому коли-небудь усмiхалися малi дiти.

– Ми з ним не були знайомi, – продовжувала тим часом молода матуся. – Ми тiльки недавно сюди переiхали. Я тут майже нiкого не знаю.

– Гм… ясно, – зiтхнув Єгор. – А скажiть, жив вiн сам? Не в курсi? – вирiшив про всяк випадок уточнити.

Офiцiйнi данi не завжди збiгаються з фактами.

– Думаю, так. Нiколи не бачила, щоб сюди ще хтось крiм нього заходив.

– Що, навiть друзi чи дiвчина не приходили?

Жiнка стенула плечима.