Постріл в Опері

– Мiж Небом i Землею!

– Боюся, – Катерина адресувала Акнiр пiдкреслено люб’язний погляд, зовсiм не приховуючи анi фальшi своеi люб’язностi, анi радостi перемоги, – цей Суд нас уже затвердив. На купальському шабашi всi визнали нашу владу.

– Чорта з два! – заволала Наступниця. – Вас визнали два чорти… То була iстерика! Ейфорiя! Всi радiли, що врятували власну шкуру. З радощiв вони коронували б навiть пень. Проте iснуе закон. І вiн для всiх!

«Ти його закон, але е закони й для тебе», – згадала Маша слова з книги Киевиць.

Про що попереджала Василиса, стало бiльш-менш зрозумiло.

– Анi… Даруй, я не запам’ятала iм’я, – почала Ковальова.

– Акнiр! – гаркнула Акнiр.

– Акнiро, ми тебе розумiемо. Ти втратила матiр. – Маша пiдвелася. Їй здалося, розмовляти сидячи – нечемно.

– Що?!!!

Обличчя дочки Килини спотворилося вiд ненавистi й болю.

– Ти розумiеш мене? – прошипiла вона, захлинаючись злобою. – Розумiеш?! Ви вбили ii! Ви – Втрьох! І тепер ти мене розумiеш?!!! Ви – люди.

Слiпцi! Ви – вже трупи! Вам зi мною не впоратися навiть утрьох!

Вона задихалася, не вмiючи розподiлити свою злiсть на слова.

Вона була надто юною й надто небезпечною – у цьому вiцi, коли святого нема й ти сам надiляеш усе, що iснуе, новими iменами, вважаючи iх едино вiрними.

І якими iменами Акнiр надiлила цих Трьох, здогадуватися не треба.

– Убивцi! Самозванки! Людське бидло!

– Акнiро, ми не вбивали ii… – Маша вiдчайдушно жалiла цю дiвчинку, яка кричала.

 – Ми захищали Мiсто. Ти ж знаеш це? Правда, знаеш? Тобi все розповiли.

– Ви отримали ii владу випадково! – стрiмко зiскочила з вбивчоi теми дочка Киевицi. – Мати вiддала вам ii проти волi. Вона нiколи б не вiддала ii вам за власним бажанням. Вона збиралася вiддати ii менi!

Маша заплющила очi, пригадуючи страшну мить.

Божевiльна вiд шаленоi муки жiнка, що повзала стелею «Центра старокiевскаго колдовства на Подолъ»:

«Вам?! Я маю вiддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Нi!!!»

– Може, й збиралася, – сказала Катя, i ii голос пролунав на подив рiвно й спокiйно.

 – Ось тiльки вiддала ii нам. За власним бажанням. Ти ж, мабуть, у курсi, що вiдбуваеться з вiдьмами на момент смертi?

– Моя мати – не вiдьма. Вона – Киевиця!

– І з Киевицями теж, – поступливо покивала Катя. – Вони не можуть померти й вiдчувають пекельний бiль доти, поки не передадуть свою силу iншому.