Постріл в Опері

А сутнiсть – не змiнюеться! Досить розставити потрiбнi слова в потрiбнiй послiдовностi – й ти можеш змiнити свiт.

– Чароплетiння, – повiльно вимовила Маша, швидше запитально, нiж ствердно. – Письменник теж створюе свiт, iснуючий за вигаданими ним законами. Як i…

«…Марина, що змусила всiх тисячу рокiв пiдкорятися оголошеним нею законам!»

– Як i чаклун, – кивнула лiтературна мати. – Букви як ноти; той, хто пише, мае вiдчувати ритм i мелодику слова, його магiю! Найкращий приклад: молитви й закляття, одне лише читання iх вiдривае тебе вiд реальностi i… творить дива.

В iдеалi письменник мае писати так само! Як чародiй. Як сам Господь Бог, що, згiдно з Євангелiем вiд Іоанна, створив свiт за допомогою слова.

– Тобто ви гадаете, – з тривогою спитала Маша, – письменник здатний переробляти свiт? І лiтературна модель свiту, яку вiн створюе, наче вощана лялька, – модель людини, яку вiдьма коле голкою. Вона коле ляльку, а з людиною трапляеться бiда.

– Чудове порiвняння! – окрилилася Веронiка. – Якщо дозволите, я скористаюся цим у своiй статтi.

– Нi, ма, – пiсля секундного роздуму напружилася Даша. – Менi ця теорiя не подобаеться. З неi виходить, нiби чоловiки в магii крутiшi, нiж жiнки. Адже письменникiв-чоловiкiв завжди було бiльше.

– Ну, я б так не сказала. – Досить було Дашi розкрити рота, як посмiшка Веронiки стала зворушено-прозорою. – Просто жiнкам не так уже й давно дозволили бути письменницями. Якихось сто рокiв тому вони сидiли вдома, народжували по восьмеро дiтей, були перманентно вагiтними.

Коли iм було писати? Та коли б навiть вони захотiли, хто б iх надрукував? Жорж Санд, Мерi Шеллi, Леся Украiнка були скорiше винятком – бунтарками. А нинi поглянь на лотки – суцiльно дамочки пишуть. Їх бiльше, мишеня. Боюся, незабаром ми зовсiм виживемо чоловiкiв з лiтератури. Все до того йде.

– Я – не мишеня!!! – загорлала Чуб, вибухнувши несподiваною й гучною гранатою. – Не розмовляй зi мною так! Наче я маленька! Дурна! Я – велика й розумна. Тiльки ти мене вважаеш за дурепу…

– Звiсно ж, нi, – переконала ii Веронiка.

 – Я вважаю, що в тебе складний перiод – пошуковий. Ти шукаеш себе, поки що не можеш знайти. Проте я люблю тебе такою, як ти е, на всiх етапах, перiодах, адже ти моя донечка. – Веронiка дивилася на дочку з такою непохитною любов’ю, що було зрозумiло: вона й справдi любить Дашу будь-якою – волаючою, такою, що пихтить, тупотить, – вона завжди ii тiшить!

«Ото коли б у мене була така мама…» – ковтнула Маша слину.