Постріл в Опері

– Я тобi не донечка! Маша тепер твоя донечка. Забула? – одразу втiлила ii мрiю Даша Чуб. – А я йду. Й облиш усмiхатися. Ну, крикни! Закричи, як людина. Щоб я зрозумiла: тобi не все одно…

Дашина мама подумала. Посмiхнулася. Й видала короткий, веселий зойк.

– Так краще, донечко? – знову заусмiхалася вона.

– Ти знущаешся? Тобi все одно! Все! Забирай собi Машу… Нехай вона з тобою живе. Нехай! Ти ж не заперечуеш?

Даша плакала.

– Я тобi вже сказала, не заперечую. Ви ж бачите, Машо, – звернулася до неi Веронiка, – у нас дуже простора квартира.

Якщо вам потрiбно, можете жити в нас скiльки вам захочеться.

– А можна… – Маша раптом занервувала, залупала очима, скосила очi на Чуб. – Можна я й справдi… Якщо… Недовго зовсiм.

Але Чуб ii не почула:

– Усе! Прощавай назавжди! Я йду жити до Дашиноi мами!

– …тисячi людей пишуть у вiршах чортзна-що, i це не робить iх вiдьмами!

Даша, яка оклигала вiд легких сумнiвiв, зiскочила зi свого мопеда, що домчав iх на Уманську, 41, – i продовжила сперечатися.

– Ну, назвав ii чоловiк «чаклункою». В iншому вiршi «царицею» назвав. У третьому Гумiльов вза-агалi називав ii лесбiянкою. Ти менi краще ось чьо скажи, що це за маячня: «Можна я у вас поживу?»

З’ясувалося, Даша все чудово чула!

– Тобто нема питань, живи скiльки влiзе, – гостинно запропонувала вона. – Ти ж бачила мою матiр, вона й не помiтить, що у квартирi хтось живе. А помiтить, зрадiе, – буде з ким про вiршi поспiлкуватися.

– Я на поезii погано знаюся, – видушила студентка-iсторичка.

– Що? Справдi? От уже не думала.

Здивування Чуб можна було зрозумiти: зовнi Маша була типовим представником вимираючоi породи романтичних панночок, якi все ще на нiч читають вiршi.

– Нi-чьо, – сказала Землепотрясна. – Письменникiв мама теж любить обсмоктувати. Булгакова твого поважае. Адже вiн вважав за свого вчителя Гоголя, а Гоголь, по сутi, наклав на себе руки – до смертi заморив себе голодом. А всiх, хто покiнчив iз собою, мама збирае до свого каталогу. Я тобi на парi можу перерахувати сто письменникiв i поетiв, що покiнчили з собою.

Хочеш? Маяковський. Цветаева. Радищев. Хемiнгуей. Цвейг. Гомер. Джек Лондон. Сафо… Говорили б, – перервалася вона, – про лiтературу вза-агалi. Але з якого дива ти раптом зiбралася в нас жити? Розколюйся, врештi-решт! Що за каменюку ти носиш? – втрете спробувала Чуб докопатися до Машиноi таемницi.

Але Маша мовчки дивилася на свiй рiдний дiм, до парадного якого принiс iх червоний мопед.