Постріл в Опері

І здивовано завмерла – пiдлогу було вкрито пластиковими мiшками.

На них лежала картопля, з любов'ю розкладена за фасоном, розмiром i ступенем гниття. Ганна Миколаiвна закуповувала картоплю мiшками, взимку i влiтку, й перебирати ii кiлька разiв на мiсяць було ii улюбленим заспокiйливим, що замiняло мамi плетiння, медитацiю та iншi втiхи.

Блудна дочка вдихнула запах землi й пiдвалу. Клишаво пересуваючись мiж шарами картоплi, добрела до вiкна, рвонула стулки й…

…скрикнула, побачивши внизу Красавицького.

Мирослава.

Мертвого!

Вiн стояв пiд вiкном, закинувши голову, – вiн дивився на неi.

Вiн не повинен був там стояти, вiн повинен був лежати в землi на якомусь цвинтарi.

…ii одногрупник, ii кохання в минулому – сатанiст i вбивця, що врятував iй життя.

Обличчя Машi завмерло в тiй самiй гримасi, з якою застигла хвилину тому ii мати, – з розкритим ротом i скляними очима, якi не вiрять своiй здатностi бачити.

– Машо, – покликав Мир Красавицький, давши пiдставу для невiри Машиним вухам.

– Ти живий? – спитала вона ледве чутно й одразу iстерично продублювала свое запитання: – Ти живий?!!! Мире! Ти живий?!

Тi, що сварилися за дверима, не могли ii чути.

– А ви знаете, що я – вiдьма? Я можу наврочити! – гримiв голос Чуб. – І ви нiчого не зможете з цим вдiяти, бо ви – не вiдьма. У вас навiть у роду не було вiдьом!

Даша явно вирiшила взяти Машину маму на «слабо».

– Та це в нас не було вiдьом! – закричала Ганна Миколаiвна.

– У вас! У вас! – примудрилася перекричати ii Чуб.

– Я живий! – гукнув Мир знизу. – Можна зайти?

Маша активно закивала.

Однокурсник спритно пiднявся пожежними сходами, спустившись якими три днi тому, «нiби крадiйка», Маша пiшла з дому «назавжди».

– Ти живий…

Вiн сидiв на пiдвiконнi.

Вродливий. Серйозний. У костюмi й краватцi.

– Там, у лiкарнi, лiкар сказав нам неправду? – Маша торкнулася його руки – рука була теплою.

Вiн був живий. Вона й не бачила його мертвим! Лiкар, який повiдомив iм у коридорi лiкарнi страшну новину, напевне переплутав iм'я хворого.

– Лiкар сказав нам, що ти…

– Я знаю, – нудячись обрубав ii Мир.

І Маша почула: йому нецiкаво про це говорити.

«Логiчно», – подумала вона.

Мабуть, усi три днi, що iх роздiлили, йому довелося говорити лише про це.

– Я така рада, що ти живий, – сказала вона й усвiдомила вимовлене.

Вiн не загинув, рятуючи ii.

Вона – не вбивця!

Невинна!!!

Радiсть, велика, сповнила ii тiло.