Постріл в Опері

– Ти цiлий? – схвильовано заворкотiла вона. – Було стiльки кровi. У тебе перелом? Чи що?

– Господь iз ним усiм, – сказав Красавицький. – Усе це дрiбницi, порiвняно…

– З чим?

– Я мушу сказати тобi одну неприемну рiч. – Обiцянка пророкотiла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не змiг тебе розлюбити.

Винна!!!

«Присуха! Чар-зiлля… Даша приворожила його до мене».

Радiсть згасла.

– Пiзно, – винесла вона вирок.

– Для кохання нема «пiзно».

Те саме Маша сказала i Врубелю.

«А якщо нема пiзно?»

– Але виявилося, що пiзно – е.

– Мире, пробач менi, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе бiльше. Я кохала тебе на першому курсi. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…

Мир Красавицький – найвродливiший хлопець iхнього iнституту – був несправжнiм коханням.

Маша кохала його як iдеал з книжок, кохала тодi, коли ще не жила, а тiльки мрiяла про кохання в скляному акварiумi своеi самотностi.

Проте навiть ii книжковi фантоми – мрii про казковий, булгаковський свiт – виявилися насправдi бiльш реальними, нiж ii надумане кохання до реального Мира.

– Я кохаю iншого. Пробач.

– Я пробачу тобi все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав вiн.

– Нi. Ти не знаеш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Вiд iншого чоловiка. Вiд Михайла Врубеля. Вiн помер…

Страшна Таемниця Машi вихопилася назовнi, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кiмнату.

«Що робити?»

Вона чекала дитину вiд чоловiка, похованого столiття тому.

Вона чекала дитину, i коли б ii мати знала про це, вiдволiкти вiд морального знищення дочки, яка «принесла в подолi», не змогла б i Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворiчна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Киевиць, чекала дитину й вiдчайдушно не знала: як жити?!

– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нiчого не змiнюе. Для мене – нiчого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.

Дивно.

Його зневага до Машиноi Таемницi прогнала з кiмнати страх.

– А як ти дiзнався, де я живу? – спитала вона.

– Це було неважко.

– Логiчно. В iнститутi. Я рада бачити тебе.

– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справдi зрадiла, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаеш, хто я.

Запитання з'явилося:

«Чи можеш ти пробачити менi?»

– Я рада, повiр. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двое. Проте ти не зовсiм винний… Килина обдурила тебе, використала.