Постріл в Опері

А потiм… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобi не довелося жертвувати життям!

– Дай менi ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.

– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.

– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити з тобою тут? – Вiн прислухався до несамовитих крикiв.

А Маша знiяковiла – трохи боязко вiдсмикнула руку.

«Поговорити?»

У таких костюмах i краватках чоловiки зазвичай пропонують одружитися.

– Нi. Тобто так, – заторохтiла вона. – Але не тут.

Миру не слiд потрапляти на материнi очi!

На Дашинi – тим паче!

Ковальова мала великi пiдозри: при виглядi воскреслого сатанiста Землепотрясна Чуб загорлае в унiсон з ii мамою, й не могла навiть уявити, що буде, коли два таких тайфуни зiллються в один.

– Менi треба зiбрати речi, – заквапилася вона. – Я сюди навряд чи повернуся. – Спотикаючись на картоплi, Ковальова поквапилася до староi шафи, в якiй вiк вiкувала допотопна фанерна валiза.

– А це твiй батько? – Мир схилився над письмовим столом, де пiд склом лежали листiвки й вирiзки, фотографii, картинки. – Ви з ним схожi.

Машу вкололо. Боляче!

Вона ступила в бiк стола.

Старе-престаре фото: тато, мама, вона, старший брат. Маша в розтягнутих дитячих трусах стояла на плечах у батька.

Стояла й не боялася – батько мiцно тримав ii за руки.

Пiднявши запорошене скло, дочка вигребла з нього все, що там було, й кинула сiмейний архiв у пащеку валiзи.

– Це теж брати? – Мир узяв з лiжка iграшкового Вiннi-Пуха.

– Бери.

Ведмежа тато iй подарував у шiсть рокiв!

– І значки забирай.

Значки з емблемами киiвських фестивалiв й олiмпiад iй купував тато – за ними Маша вивчала iсторiю Мiста!

Мир слухняно зняв зi стiни поколоту значками хустку.

– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все вiн.

Таточку,

– швидко нашкрябала вона записку натомiсть,

у мене все гаразд.

Пробач менi, будь ласка.

    Маша.

Вона заклякла з папiрцем у руках.

– Їi не можна залишати. Мама знайде ii першою й не вiддасть батьковi. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.

– Я всю квартиру освячу! – линув з кухнi голос Ганни Миколаiвни. – Все сiллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!

Із чого випливав безрадiсний висновок: вiдьом у Машиному роду теж не знайшлося.