Постріл в Опері

Погладила поглядом великий, сповитий у сiрий папiр пакет, – судячи з форми, традицiйного коника-качалку – його нiс батько. Мати сiмейства, рум'яна, гладка, в хутрянiй шапочцi, притискала до грудей бонбоньерку з цукерками.

– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.

Вона забула про супутника.

Але, виявивши Мира поруч iз собою, побачила – навiть вiн, закоханий, забув про неi, зустрiвшись iз ii Киевом, Киевом, Киевом!

– Так, це Хрещатик, – вiдрекомендувала головну вулицю Маша, вiдчуваючи, що ii нестримно усмiхненi щоки ось-ось луснуть вiд радостi.

Мир дивився на будинки, залишенi ним у XXI столiттi хвилин п'ять тому.

Шiсть будiвель, якi розмiстилися мiж колишнiм Бiбiковським бульваром i колишньою Фундуклеiвською вулицею, були единими старими будинками Хрещатика нинiшнього.

І единими знайомцями, що зустрiлися iм тут – 1894 або -5 року.

Проте iх було неможливо пiзнати!

№ 42, на розi Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.

№ 44 був непристойно малий.

№ 46 був непристойно новий.

За рогом № 52 пiдiймався вгору Бiбiковський – незвично низькорослий, голий, порожнiй.

Машин супутник зацьковано озирнувся. Десь iз хвилину дивився на неможливо незнайомий простiр, де здавна (у всякому разi, так здавалося йому) стояв величезний квадратний Бессарабський ринок.

Ринок був.

Але зовсiм не той. Маленькi, бруднуватi будочки, яточки-«рундуки», крамниця з вивiскою «Дешева торгiвля».

– Неймовiрно! – голосно прошепотiв Красавицький. – Бессарабська площа без Бессарабки!

– Вона й не Бессарабська, вона – Богдана Хмельницького, – сказала Маша.

– А та, що була в нас Богдана Хмельницького?

– Софiiвська, як i зараз.

Велике Мiсто явно не злюбило Богдана. Киiв штурхав його iм'я, наче м'яч. Легко забуло його заради звучного слiвця «Бессарабка», поряд iз якою, мiж шинками й бруднуватими крамничками, «батьки мiста» планували звести пам'ятник «великому сину».

Дев'ять рокiв Мiсто не могло нашкрябати грошей на цей монумент…

П'ять рокiв бронзовий Богдан разом iз коротконогим конем пролежав у дворi будинку Присутствених мiсць – Киiв не мiг знайти камiнь на його постамент…

До речi, Маша й сама не дуже любила Богдана – володарем ii душi був Срiбний вiк.

І цей вiк, що було почав зароджуватися, був перед нею.

– Гаразд, – iз жалем сказала вона. – Нiчого витрiшки купувати. Ми вже пропустили Анну й бонну. Лови Пiвня.