Постріл в Опері

– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всi притаманнi XIX столiттю слова.

Забувши про те, що в XXI столiттi в шафi круглоi Вежi стоiть книга «Анна Ахматова. Вибране» – прямий доказ, що Анечка Горенко аж нiяк не помре п'ятирiчною, врятуеться, пiдросте й таки стане поетом!

Рiка з криком злетiла з гори.

Знизу ахнуло – вiдвiдувачi звiринця припали до грат.

Ведмiдь, величезний i бурий, встав, попрямував до дiвчаток.

– О Боже. О Боже. О Боже! – несамовито закричав жiночий голос.

Нагорi голос здавався глухим.

Анна, яка зверху здавалася зовсiм крихiтною (безнадiйно-беззахисною), намагалася видертися назад.

Дарма! Якби по горi, подiбнiй до стiни, можна було пiднятися нагору, ведмiдь давно б уже втiк з вольера.

Звiр iшов до Анни.

Вона стала навколiшки. Пальтечко задерлося. Маша побачила бурi панчохи на пiдв'язках, подумала неважливе: «Як iй не холодно?»

Їй не могло бути холодно. Їй було страшно!

– Зробiть… хто-небудь! Вiн же ii!.

Видершись на невеликий пагорбок, Анна втислася в земляну, вкриту намерзлою кригою стiну.

Ведмiдь пiдскочив.

Анна заплющила очi.

– А-а-а, – пролунало.

Але звiр раптом, нiби в роздумах, помотав головою. Постояв i пiшов геть.

До маленькоi Рiки.

Тепер вiн iшов iнакше – повiльно, наче у його наближеннi, у поглядi спiдлоба, у кожному косолапому кроцi кожноi з чотирьох його лап був якийсь церемонiальний i таемничий смисл.

Прилиплi до грат кавалери в картузах, котелках i формених шапках, дами в капелюшках i хустках заклякли, – незрозумiле, що стало невiдворотним, промальовувалося в обрисах гори, в бiлоснiжностi снiгу, що кришився з неба байдужою манкою, у протяжному крикливому карканнi чорного ворона.

– Нi! Нi! Нi! – зiм'яв тишу Машин страх.

Невiдомий смiливець у штанах з лампасами видерся на грати.

Але його героiчний вчинок виявився запiзнiлим.

Хтось високий, у темному пальтi вже зiскочив з гори, пiдхопив на руки дворiчну Рiку.

– Забирайся! – безстрашно й грiзно гримнув вiн на ведмедя.

Клишоногий заричав, вищирив жовту пащеку. Вдарив лапою.

Але Мир – це був саме вiн – вивернувся вiд удару так швидко, що Маша лише заклiпала очима.

– Бiжи до мене! – Мир крутнувся до Анни.

Та не змусила чекати на себе – вона мчала до рятiвника. Той схопив ii на ходу, рвонув до огорожi.