Постріл в Опері

– Машо, – весело кинув вiн докiр нiкчемнiй Машинiй вiдмазцi, – на хрiна iм папiрцi? У наш час це навiть не раритет, а так – симпатичне смiття.

Вiн мав рацiю!

І спокуса, що вже якось нею оволодiла, знову пiдкотила до горла.

Залишитися тут… забувши про Суд мiж Небом i Землею, який вони напевно програють, забувши без вiдповiдi: «Що робити? Куди йти? Як пояснити матерi?» Залишитися тут, де вона не буде вагiтною двадцятидворiчною студенткою, на яку, пам'ятаючи дивний уклiн Василиси й Маркiвни, в iнститутi завжди косо поглядатимуть, з пильним нерозумiнням, з лихим перешiптуванням.

Не буде зацькованою власною матiр'ю матiр'ю-одиначкою, нездатною навiть розбiрливо озвучити iм'я батька.

Але тут, тут, тут – у 1894-у або -5 роцi – батько ii дитини iще живий!

І ще не одружений! Ще за два роки вiн не одружиться!

Усвiдомлення цього накотилося на Машу полум'ям.

Вона занiмiла, намагаючись припинити тремтiння в руках, подолати непереборнiсть бажання, що поглинуло ii, з криком пiдхопитися з-за стола, забрати в Мира всi грошi й бiгти-бiгти-бiгти, iхати туди, де вiн – живий!

Звiсно, зараз, у 1894-у або -5 роцi, вона навряд чи зможе пояснити Мiшi Врубелю, як iй удалося завагiтнiти вiд нього – у 1884-у.

Але вiн пригадае ii! Вiн пам'ятав ii все життя. Вiн кохав ii! Вiн, по-дитячому щирий, добрий, безкiнечно схильний до самопожертви, вiзьме ii i з «чужою» дитиною! Вiн обвiнчаеться з нею…

Тому що тут…

«Як я не подумала ранiше? Тут…»

Тут, у 1894-у або -5, вона – не Киевиця! А отже, може увiйти до свого найулюбленiшого, Найпрекраснiшого у свiтi Володимирського собору, забувши про свою «нехорошiсть», неприкаянiсть, проклятiсть…

Забувши про тата? Про Мира? Порушивши обiцянку, яку дала йому? Адже вона не-Киевиця, не зможе його розворожити, а вийшовши замiж за Мiшу, не зможе бути з ним.

Забувши про Мiсто? Киiв, якому загрожуе небезпека?

Нi.

Нi…

«Може, потiм?»

– Стоп! – вiдiгнала вона спокусу з полегшенням.

 – Як жити? Ми ж в'iдемо в революцiю. А це все, кiнець. Киiв горiв десять днiв, людей убивали тiльки за те, що в них пенсне на носi. А потiм Перша свiтова вiйна, Друга свiтова, голодомор 33-го року…

– Так, – сказав Мир. – Я й забув. Але ми можемо виiхати до Парижа.

– Нi.

До Парижа Маша не хотiла i тому вийняла з ридикюля журнал «Ренесанс», зрадiвши, що його паперова, стилiзована пiд ретро обкладинка iдеально вiдповiдае мiсцю й часу.