Постріл в Опері

 – Його зведуть лише в 1898, через чотири роки.

Зайшовши вгору Прорiзною («прорiзаною» до Хрещатика крiзь давнi вали Ярослава, що оточували Золотi ворота), вони дiйшли до Яр Вала, 1, де не було ще анi коралового будинку-замку, нi навiть натяку на таке.

Причому десь посерединi «прорiзаноi» iхнiй шлях несподiвано зiйшовся з рухом вусатого власника загадковоi книжки – Маша й впiзнала його тiльки тодi, коли, зрiвнявшись iз залишками Золотих ворiт, той зупинився, знову вийняв свою книжечку й почав писати.

– Цiкаво, що вiн записуе? – сказала студентка, якiй у XIX столiттi було цiкаво геть усе, але особливо те, що пiдпадало пiд статтю «збiг». – Ти помiтив, ми на нього вже вдруге натикаемося? Вiн був на площi, коли людину задавив трамвай. Вiн стояв за твоею спиною. І теж щось писав. Хто вiн такий?

– Детектив, – припустив Мир.

– Або журналiст.

– Зара' дiзнаемося! – хвацько пообiцяв Красавицький. – Пiдкинь-но менi два-три слова й кiлька фраз найсмiшнiших. На кшталт бельведера.

– Ну-у… – Маша скосила очi. – Бонтонно – це класно. Реприманд – вимова. Прифрантилася. Незручнозносний. Можливо, я маячню несу. Ви весь – чарiвнiсть…

– А звертатися як?

– Люб'язний, милостивий пане, батечку.

– Зiйде!

Не довго роздумуючи, Мир пiдскочив до пана з вусами i, з ентузiазмом пiднявши до неба обидвi руки, заторохтiв безперервною скоромовкою:

– О! Доброго дня, люб'язний! Здрастуйте! Ви ж мене пам'ятаете! Я – Красавицький! Ну, згадали! – зрадiв вiн ствердно, iгноруючи здивоване обличчя вусаня.

– Так, пишу, – погодився вусань, що стурбовано вдивлявся в Мира.

– Чи не цей дивовижний бельведер викликав у вас натхнення? – окреслив Мир пiвколо рукою. – Краса невимовна. Киiв – прекрасний! Чи я маячню несу? – грайливо перепитав вiн.

«Нiсенiтниця, – пiдтвердила Маша. – Я ж тобi казала. Бельведер – це вивищення, вежа, гора з альтанкою».

– Та нi, не бельведер… – Пан пошукав очима щось подiбне, що пiдтвердило б застосування iталiйського слова.

Не було Вежi Киевиць у вiдьмацькому гостроверхому ковпаку.

Не було на розi Володимирськоi та Прорiзноi п'ятиповерхового будинку з вежею в округлiй царськiй шапцi.

Не було, куди не поглянь, у Киевi-Златоглавi жодноi висоти, окрiм сотень золотих бань, сотень церков!

– Анекдот один мучить, швидше жахливий, нiж прекрасний.