Залізна шапка Арпоксая

Пiсля материного вердикту, Мишко не втримався – заплакав. Вiн знав, що такий, як вiн, здоровань, повинен соромитися слiз. Проте бажання побачити пороги на рiчцi, води якоi гуркочуть, киплять i бiлою пiною бризкають, було таке велике, що в ньому не вмiщалося – розпирало з середини. Якщо вiн не побачить сьогоднi тих порогiв, то серйозно захворiе. Можливо, i вмре. Мама жалкуватиме, що не дозволила йому поiхати на екскурсiю.

Остап Якович доброзичливо зауважив.

– Жiнко, не роби з нашого сина тяжко хворого.

Десять хвилин назад вiн бiгав у садку. Ти бачила, що бiгав?

– Бачила, що бiгав, – луною повторила Марiя.

– Вiн уже не кашляе?

– Не кашляе, – протягла оторопiла Марiя.

– Кашляють i вiд переповнення радiсними емоцiями. Дивно, що про це в медучилищi не вчать. Годi зволiкати. Потрiбно засвiтла повернутися. Збирай нас у дорогу i не затримуй.

Еколог солодко потягся.

– Ох i засидiлися.

Ігноруючи Марiю, пiдморгнув Мишковi, потiм Остапу Яковичу. Дiловито розпорядився:

– Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.

Близнята, Петько з Катрусею побiгли додому, вiдпрошуватися. Чоловiки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослi перемовлялися.

– Я оце, Яковичу, згадав… У Мигii на канiкулах мiй племiнник. Тарасом хлопця звати. Вiн усе чисто про растенiя i животних знае. Багато полезного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…

– Доречна пропозицiя. Телефонуйте.

– Не, ви самi на кнопки жмiт. Я номир помню…

Господарка ненадовго затрималася в альтанцi.

Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своiх»; на Остапа; на себе, що не вiдстояла свою правду. Але найбiльше переймалася недугою сина: «Куди вiн, хворий, iде…».

Коли Марiйка подавала Остапу мiшечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:

– Ось двi пiгулки аспiрину. Одну Мишко вже проковтнув. А цi двi поклади йому в кишеню. Прослiдкуй, будь ласка, щоб вiн iх ужив.

Гай, гай. Знала би Марiя, що своiми пiгулками врятуе життя чужих дiтей, то не почувалася б нiяково i так, наче в чомусь перед товариством завинила.

…Машина плавно виiжджала з подвiр’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогiн авто. Лише бiля ворiт зупинився. Вигнув луком шию i кукурiкнув. Мишко озирнувся. Нi, не на пiвня хлопчик глянув – матерi махнув рукою.

Пiвень вилетiв на паркан i надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бiйся пiдступного змiя».