Країна розбитих сердець

Роман урочисто вiдкорковував пляшку i заворожливим голосом незмiнно казав: «Вип'емо за нас i наше кохання. Хочу, щоб на нашому шляху зустрiчалася тiльки бiла заздрiсть».

Кохання розбудило iхнi напiвсоннi тiла та душi, i вони не могли накохатись одне одним… У них була гармонiйна любовна iдилiя, i кожна нова зустрiч була ще бiльшим вибухом емоцiй, нiж попередня, а кохання було все палкiшим i досконалiшим. Вiн так пристрасно цiлував i нiжив ii гарне тiло, що вона у хвилини iхньоi близькостi готова була померти вiд щастя та захоплення.

Вiн був найсолодшим чоловiком на цiлому свiтi! Вiн кохав i пестив ii, розглядав i гладив нiжну шовковисту шкiру, цiлував лiнii згинiв красивого та спокусливого тiла. Вiн топився у вирi кохання та ii синiх очах i був слiпим до всiх жiнок, окрiм неi. Навiть до дружини! Йому здавалось, що вiн жив насправдi тiльки в суботу, а всi решта днi – це було iснування i пiдготовка до справжнього «суботнього життя».

Чоловiк i жiнка втрачали голови вiд кохання.

У них не було жодних iнших органiв, лише велике закохане серце. Кожний суботнiй день злiтав, як одна година! Вони забували про час, i тiльки годинне табло мобiльного телефону нагадувало – настав час розлуки! Мiцно обнявшись, вони дивились на годинник i обманювали себе – чекали «круглого рахунку», коли стрiлки покажуть рiвно якусь годину. Цi декiлька хвилин давали iм можливiсть ще трохи побути разом i вiдтягнути час розставання.

…Так тривало майже три роки, i тiльки декiлька мiсяцiв тому вони почали зустрiчатися рiдше – через суботу.

Роман сказав, що мае пильнi сiмейнi справи. Уляна все розумiла, сiм'я – на першому мiсцi. Вона нiколи не розпитувала про його сiм'ю, а вiн говорив про дiтей, дiм, господарськi справи, але тiльки не про дружину. Напевно, на це були якiсь причини. Вiн був вiдвертий з Уляною в усьому, окрiм його жiнки. Мiг дещо розказати вiддалено, у загальних рисах. Уляна не чула про неi нiчого – нi хорошого, нi поганого. Чомусь, як тiльки iхня розмова потрапляла в русло його сiмейноi рiки, в нього вiдразу псувався настрiй, i Уляна вирiшила раз i назавжди: «Якщо захоче щось розказати, то вислухаю, а нi – то сама нiколи не поцiкавлюсь». Із свого житейського досвiду знала – «нiколи вiд добра не шукають добра» – мусить бути якась причина, що Роман тiкае з дому i так палко кохае ii.

Уляна не шукала розгадки, не лiзла йому в душу, не вимагала розлучитись iз дружиною.