Свої… Чужі…

Своi… Чужi…

Людмила Когут

Їi книжковий свiт створений для друзiв, тих людей, котрi вмiють читати, думати, слухати, плакати, смiятись, спiвчувати, вiрити, довiряти, прощати, зневажати, шкодувати… В ii iрреальному свiтi поважають усi людськi почуття, крiм одного – ненавистi. Їi героi – добрi люди, i своiми дiями вони нiби промовляють до читача: – Спрямуй промiнець свого душевного свiтла туди, де пануе суцiльна пiтьма. Нiколи не шкодуй своеi щироi усмiшки i даруй тому, хто так ii потребуе. Власну зболену сльозу обережно поклади на щоки того, кому не знайомi сльози спiвчуття, можливо, вона розбудить це холодне, черстве серце i зiгрiе його.

Не жалiй своеi доброти тому, хто нiколи не мав ii i за усе життя так i не навчився ii вiддавати. Подiлися своею безмежною вiрою з кожним, у кого ii немае, своею надiею пiдтримай того, хто вже почав ii втрачати, а свою гарячу любов неси i вiддай усьому свiтовi…

Людмила Когут

Своi… Чужi…

Передмова

Я розповiдаю про те сокровенне, що хвилюе розум i душу: про кохання, родину, цiкавий i складний навколишнiй свiт.

Моi героi – серед нас. Їхне життя таке ж рiзнокольорове i швидкоплинне, як i в реальностi. Перед вiчнiстю всi рiвнi, i немае у свiтi такоi сили, яка б зупинила рух часу. Вiн однаково злiтае для всiх… Час справедливий –  у нього немае обраних. Шкода лише за тим, що минае вiн в усiх порiзному: у когось – пiд голоснi акорди i радiснi мажорнi звуки, а в iнших – пiд сумнi мiнорнi пiснi.

Майже як у природi, невiд’емною частиною якоi е ми, люди… Тiльки-но було по-лiтньому тепло i радiсно, а вже за хвилю – раптовий бiлий снiг суворо обнiмае красуню осiнь, а далi надходить безжалiсна люта зима, яка дае вдосталь часу для роздумiв, комусь у безрадiснi самотнi вечори, пiд тужливу пiсню хуртовини.

А щасливчикам долi зима, демонiчна i непередбачувана, приховала щедрi дарунки – теплi моменти, бiля ласкавого вогнища камiна, де можна помрiяти наодинцi або побути iз щирими друзями.

Але з часом i вона, лиха бiлолиця снiгова королева, уперто сперечаючись iз весною, поволi вiдходить, i якоiсь митi, тепер уже зовсiм нiжно, востанне накривае своiм пухнастим покривалом усе навколо.

А потiм знову радiсно, i мов зненацька, наступае тепло, i ласкаве весняне сонце топить лiд душевного холоду i кригу важких думок; а далi стрiмголов вiдцiвiтае й ця квiтуча принцеса i надходить щаслива лiтня пора…

Усе, як у нашому життi – постiйний коловорот i змiни.