Якби все розпочати заново?

То що робимо? – Вiталiй запитально обвiв iх прискiпливим поглядом.

Євгенiя перша порушила мовчання:

– Хоч менi й нiяково вiд таких раптових змiн, але, правду кажучи, я щаслива, що наше кохання вийшло нагору. Менi б хотiлось, щоб ми все вирiшили помiрковано. Безперечно, для дiтей i батькiв це стане суцiльним шоком. Їх можна зрозумiти. Але, з iншого боку, ще трохи – i дiти виростуть, у них буде свое доросле життя, вони сприйматимуть нас лише як фiнансових донорiв. Та й, зрештою, ми ж нiде вiд них не тiкаемо.

Стороннi ж люди мене зовсiм не цiкавлять. Я не збираюсь жити на догоду загалу. Я мрiю про майбутне тепер i хочу отримати ковток свiжого повiтря та спробувати ще раз бути щасливою. Бо не витримаю чекати десятки лiт реанiмацii своеi любовi у теперiшнiй родинi, щоб на схилi лiт розпочати новий етап життя. Незважаючи на те, що мое подружжя було непоганим, нинi воно завмерло, як недоношене дитя в утробi матерi. Менi трохи бiльше за тридцять, а я почуваюся шiстдесятилiтньою. Я зараз бажаю кардинальних змiн! Вирiшуймо, де i хто буде жити.

– Я пропоную жiнкам залишатися господинями у своiх домiвках. Дiти ж, звичайно, залишаються також iз ними. А ми йдемо по других хатах, до нових дружин, – сказав Вiталiй i подивився запитально на Данила.

– Добре! Коли перевозимо речi?

– Як переговоримо з дiтьми. А як бажаеш, то можна й сьогоднi, – сказав Вiталiй.

– Гаразд. Я зараз вiзьму машину i позбираю iх вiд бабiв-дiдiв. Привезу сюди, то разом й поговоримо. Дiти вже дорослi, повиннi нас зрозумiти.

Коли Данило поiхав, решта трое ходили по хатi, як замотеличенi. Вiталiй никав помiж двох жiнок, мов султан у своему гаремi, почувався повним дурнем. Хотiв, щоб ситуацiя якнайшвидше знайшла розв’язок. Їх переповнювали чудернацькi почуття ефемерностi вiд того, що сталося. Це була гра в серйознi речi, якими не жартують, але iхне рiшення було до смiшного дивним i неймовiрно реальним. Найчастiше зрада супроводжуеться гучним биттям тарiлок, сльозами, криками i травмами.

Вони ж вирiшили помiнятися подружнiми парами мирно, по-дружньому. Такоi чудасii не бачив нiхто.

Але повнометражна вистава пiд назвою «Кiнець свiту» почалася в родинi, коли Данило привiз двох своiх доньок i двох синiв Вiталiя. Дiти були ровесниками, старшим було майже по п’ятнадцять. Вони товаришували, бо разом зростали, iхнi батьки постiйно спiлкувалися мiж собою. Це тривало не один рiк…

А тут!!! Новина була шокуюча. Заходилися плачем i хлопцi, i дiвчата.