Господар колодязів

Майже в усiх були нареченi та дружини, у деяких – дiти, у деяких – старi матерi; усi знали, для чого жити, всiм потрiбно було вижити, i Юстин, як мiг, переконував iх у тому, що порятунок – можливий.

В Арунаса був однорiчний син, i Юстин поклявся братовi, що коли пiд час утечi Юстин урятуеться, а Арунас нi – то Юстин обов’язково добереться до селища Липи й розповiсть усе Арунасовiй дружинi, й передасть, що грошi закопанi в просмоленому мiшку пiд ялинкою i що чекати вона мусить рiк, а потiм виходити замiж, щоб малий Ронько без чоловiчоi руки не рiс…

Однак чим далi готувалася втеча, тим яснiше ставало, що Арунасу сина не бачити.

Залiзнi дверi не здатнi були зняти з завiс i сорок ковалiв, а не те що один. А якби i вдалося якось вибратись iз в’язницi – у вузьких коридорах дев’ятнадцять беззбройних хлопцiв не мали нiякоi переваги перед двома-трьома збройними i навченими стражниками.

Гарячкове збудження змiнювалося зневiрою i готове було перейти в тугу – коли за дверима почулися кроки, скреготнув засув i на порозi став хтось у чорному, одягом схожий на лiкаря, але з шаблею при боцi.

Прибулець був гладенько поголений, блакитноокий, посмiхався широко i жорстоко; дев’ятнадцять братiв-бастардiв позадкували, хто сидiв – схопився, хто стояв – вiдсахнувся.

– Здрастуйте, хлопчики, – весело сказав прибулець.

У нього було довге свiтле волосся, зачесане назад i зiбране кiскою. І ще у нього були великi вуха, що не прилягали до голови.

– Сподiваюся, вас нiхто тут не образив? – поцiкавився незнайомець усе так само весело; знайомi слова в його вустах звучали незвично, хоча i цiлком розбiрливо.

Бастарди мовчали, переглядалися; за спиною у незнайомця стiною стояла варта.

– Ви вже здогадалися, навiщо ви тут? – запитав довговолосий.

Юстин iз тугою дивився через його плече. Стражникiв зiбралося з десятеро, а може, й бiльше. Спроба втечi була приречена.

– Що ти там побачив?

Юстин не вiдразу зрозумiв, що запитання звернене до нього.

Вiдступив на крок; веселi – i дуже холоднi – очi незнайомця дивилися йому в перенiсся.

– Я не полюбляю, хлопчику, коли зазирають менi за спину, – з усмiшкою вiв далi довговолосий. – Мое iм’я – Звор… Вухатий Звор, якщо хто-небудь iз вас чув.

* * *

– Червонобровий князь помер. В усiх у вас у жилах тече кров Червонобрового. Кожен iз вас може стати його спадкоемцем…

Ймовiрно, зараз пiде вирок; Юстин сидiв, не пiдводячи голови.