Господар колодязів

– …Я хочу, щоб на трон зiйшов чоловiк, у чиiх жилах тече кров династii Червонобрових. Така традицiя; нiхто, навiть найрозумнiший ворог, не зможе назвати нового володаря самозванцем. Законних дiтей у князя не було, зате, на щастя, вiн багато залишив бастардiв, здорових i мiцних, осудних i розумних, i одному з них визначено стати володарем… Ви чуете мене, хлопчики? Це може бути будь-хто iз вас: ти, – Звор кивнув гладкому Флору, – або ти, – тонкий палець майже уткнувся в груди Арунаса, – або ти, – вiн м’яко всмiхнувся пiдлiтку.

Зробилося тихо.

Вони сидiли вздовж стiн, Вухатий м’яко ступав, ходячи туди й сюди, час вiд часу його погляд зупинявся на чиемусь обличчi – й тодi той, хто удостоiвся Зворовоi уваги, червонiв, блiднув i вiдводив очi.

Їм потрiбен час, аби усвiдомити. Занадто багато ударiв долi обрушилося на кожного з них за минулi два днi; потрапити в рекрути, виявитися бастардом, пережити страх смертi й одразу пiсля цього виявитися наслiдним принцом – навiть Арунас, чиему самовладанню Юстин заздрив, сидiв тепер блiдiший за непропечений млинець i часто глитав, смикаючи шиею.

– Отже, – Звор зупинився. – Отже, хто з вас не хоче бути князем? Хто не хоче доводити свое право на трон? Пiдведiться!

У Юстина затремтiли колiна.

«Вiдпустiть, мене чекае дiд, ярмарки ще не скiнчилися, менi потрiбно додому…»

Усi цi слова мали бути сказанi саме тепер, Юстин мусив устати – i голосно сказати iх в обличчя полководцю, якiй наказав викувати на своему шоломi сталевi вуха, щоб будь-який солдат у бою мiг бачити його i рушати за ним…

Рипнула лава.

Але нiхто не пiдвiвся.

* * *

«Вiн гарний», – сказала Анiта далеко-далеко, давним-давно.

Падали яблука в траву. Погойдувалися кетяги черешнi; мелькали в гiлках круглi п’яти.

«Я ходила через скельце до Звора в парк. Один раз iз ним говорила… У нього справдi великi вуха. Але вiн усе одно красивий…»

Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку.

Коли вкладалися на нiч, Арунас сказав йому нiби ненароком:

– Ти один тепер знаеш, де я грошi зарив. Так що коли недорахуюся…

Юстин не зрозумiв:

– Що?

– Грошi пiд ялинкою, – жорстко сказав Арунас. – У мене вдома, в селищi. Так ти врахуй – лише ти знаеш…

Юстин довго дивився на нього. Потiм вiдвiв очi; не знайшов навiть, що сказати. «Подавися ти своiми грошима»? Принизливо.

Юстин знав, що Арунас хоче бути князем бiльше за всiх.