Господар колодязів

І огрядний Фрол хоче бути князем бiльше за всiх, i кожен iз них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять нi багато нi мало – вiсiмнадцять iнших претендентiв, вiсiмнадцять братiв…

Юстин лежав, закусивши подушку, i думав про Анiту.

Це була нiби ниточка мiж ним – i Звором. Вухатий теж бачив Анiту, нехай i одного разу. Може, вiн ii пам’ятае…

Може, ставши князем, Юстин поверне Анiту?

Його кинуло в пiт. Вiд частих ударiв серця пiдстрибувало простирадло, яким вiн був укритий. Вiн подякував долi за те, що в нього вистачило розуму не вiдмовитися вiд боротьби за трон – спонукання це було слабкiстю, боягузтвом.

Що таке князь? У своему князiвствi князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, вимагати вiд нього, щоб знайшов Анiту… Та якщо Юстин стане князем – iз якого дива Господарю Колодязiв вiдмовляти йому?!

Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У ротi стояв смак полотна i пiр’я; Юстин подумав, що на шляху його до трону – i до Анiти – стоять вiсiмнадцятеро.

* * *

– …Ну ж бо! Іди! Іди, скотино, вперед!

Це було останне випробування. У критому возi iх привезли на велике поле, обнесене свiжим парканом. У центрi стояло на пiдвищеннi самотне крiсло для Звора. Бiля ворiт була конов’язь, до неi були прив’язанi двi шкапи – старi, худi, з розбитими копитами, але пiд хорошими бойовими сiдлами.

– Уперед!

Свист батога. Іржання – нiби стогiн.

– Ну от, хлопцi, – почав Звор, зупиняючись перед останнiми з братiв-бастардiв. – Ви у нас обидва вiдважнi та розумнi, володарi багатьох безцiнних якостей… Бачите це поле i цих коней? Вам належить проiхати кожному по десять кiл.

Юстинова шкапа виривалася вперед тiльки тодi, коли вiн пiддавав iй шпорами. Та сусiдська корова, на якiй Юстин один час возив на базар яблука, була ще нiчого порiвняно з цiею нещасною старою; вiн подумки поклявся, що коли переможе i якщо шкапа виживе – залишок днiв ii пройде у спокоi, пещеннi й ситостi.

І вiн шпорив знову i знову.

Вiн чув, як люто кричить на свою шкапу Арунас.

З дев’ятнадцяти iх залишилося двое. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; iм задавали мудрованi задачки i каверзнi запитання, iх до нестями поiли якимось зiллям, iз ними довго розмовляв той самий лисий, що годував жабу домохранцями – i завжди пiд час розмов десь поблизу перебував Вухатий.