Страта

Тобто, звичайно, малюк бiгав би й лазив через паркани укупi з цими шибайголовами – але тодi вона була б пов’язана з Кромаром куди бiльш, анiж просто спогадами…

Половину з яких слiд було б навiки забути.

«Ірено… Я не кажу про винагороду, яку призначить вам Комiтет. Я просто звертаюся до вашоi гуманностi… Ви ж благородна людина. Криза експерименту спричинить… на жаль, постраждають зовсiм безневиннi люди. У нас е останнiй шанс…»

«Я мушу подумати…»

…«А який поштовх для творчостi!.. Певна рiч, ви пов’язанi пiдпискою про нерозголошення… Але, творчо переробивши… ви могли б написати фантастичний роман! Узгодивши сюжет iз Комiтетом… У нас е канали для швидкого видання, поширення, популяризацii… Це був би сплеск вашоi письменницькоi кар’ери… Не кажучи вже про незабутнi враження… Уявiть собi, що вам запропонували б злiтати в космос.

Невже ви вiдмовилися б?!»

Вона повернулася додому. Лягла на канапу й натягнула плед до самого пiдборiддя.

Пiд стiльцем безформною купою лежала роздрукiвка ii незакiнченоi повiстi.

Уже написана вiдсоткiв на шiстдесят – i раптом виявилася непотрiбною, недоречною, безперспективною…

А чого, власне, iй треба? Щоб ii упiзнавали на вулицях? Щоб ii iм’я було у всiх на вустах? Щоб вiдiрвати хоч раз у життi Срiбний Вулкан у номiнацii «повiсть»?

Вона пошукала поглядом черепаху. Не знайшла; стомлено заклала руки за голову.

Хай йому грець. Їй хочеться мати привiд для гордостi. І вона бажае, щоб ii право на цю гордiсть визнали…

Ірена скривилася.

Ось уже тижнiв зо два вона не бралася за роботу. І називала це «вiдпочинком…»

Навiщо Анджею знадобилося вiдправляти iй ту листiвку? З огляду на те, що ось уже п’ять рокiв, як вони щезли з обрiю одне для одного?…

Увiйшов, вiдчинивши лапою незамкненi дверi, мовчазний Сенсей. Поклав морду на край пледа, пiдвiв на Ірену сумнi очi.

«Подивимося… – сказала вона пошепки. – Менi треба ще трошки подумати».

* * *

Експертiв було п’ятеро.

Всi чепурнi, партикулярнi, напахченi дорогими парфумами; всiх по черзi представили Іренi – але вона, певна рiч, жодного iменi не запам’ятала.

– Звiримо годинники…

Пан Петер нервувався i намагався приховати свое хвилювання. Іренi було його навiть трiшечки жаль.

– Отже, зараз дванадцята година тридцять чотири хвилини, ми перебуваемо безпосередньо перед входом у канал… О дванадцятiй сорок п’ять панi Хмiль увiйде в простiр моделi.