Страта

«І ти житимеш у цьому ненормальному свiтi? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»

Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.

– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… iз собакою пограешся… чаем пригощу…

Валько кивнув, не пiдводячи очей.

– Ну, бiжи…

Хлопчака немов вiтром здуло. Спортивна газета так i залишилася в Ірени у руках.

Незручно…

Вона поклала газету на лавицю перед сусiдськими ворiтьми.

Анджей…

Долаючи раптову втому, Ірена переступила порiг начебто свого будинку.

Побрела в нiбито свiй кабiнет, опустилася на знайому канапу…

Все, пане Петере. З мене досить.

Нiчого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числi етичнi… Модель багатофункцiональна, внутрiшньо несуперечлива i певною мiрою самодостатня…»

Без неi.

Ірена потяглася до телефону. Востанне, навмання, набрала один iз номерiв пана Кромара – порожньо. Можливо, вiн спецiально заманив ii в свiй божевiльний свiт – i тепер зловтiшно спостерiгае?…

«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не е можливим… Що, спробувати iще раз? Нi! Нi другоi, нi третьоi спроби не буде.

У мене – iнша спецiальнiсть… Я не секретний агент, я викладаю лiтературу. На нову повiсть матерiалiв уже досить, – а роман пишiть самi, пане Петере, – у спiвавторствi з божевiльним Анджеем Кромаром. Я навiть готова поступитися вам своiм Срiбним Вулканом…»

Вечорiло. Ще пiвгодини – i вона зроду не знайде в темрявi два прутики з прив’язаними на них червоними ганчiрочками…

Скiльки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, i все так само нервуеться пан Петер…

Вона пiдвелась.

Увiмкнула свiтло в передпокоi, вiдшукала на вiшалцi свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…

«Нi в якому разi не намагайтеся пронести з собою будь-якi предмети зi змодельованого середовища…»

Куртку вона потiм викине.

Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разi. Це зовсiм iнший пес – чужий, йому i тут непогано…

Усе.

Ірена поправила на боцi сумку i вiдчинила вхiднi дверi.

Вiдразу кiлька лiхтарикiв вдарили промiнням iй в обличчя, заслiпили, змусили спiткнутися на порозi.

– Не чинiть опору… Це полiцiя. Пiдведiть руки.

* * *

Так, заслiплену й розгублену, ii доставили в тiсне примiщення з жорстким лiжком i залишили на нiч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона вiдчужено думала, що зараз усе одно темно.