Криничар

Карлик розкладав полуницi по випростаному дiвочому тiлу – на повiки, на губи, на шию, на груди, мiж реберцят, на пупок i марусин поясок, рожевою пiдковою обклав лоно. В затхлiй картярнi запахло ярим садом. Пiднесли мисочку з товченою чорницею, i блазень устромив до неi свiй гострий пташиний кiготь. Бiля кожноi ягодини вiн виписував цифру. Здушений гомiн перебiг залою. Що бiльше знижалися ягоди вiд лиця додолу, то дорожчали. Хтось хiхiкнув: «Малий золотник, та коштовний».

«Дверi в рай вiдчиняе щедрiсть, панове», – щирив зморщений рот карлик.

Та чоловiцтво не треба було припрошувати. Чинно клали на тарiль оголошену монету, витирали губи й тяглися до своеi ягоди, при тому чоломкали з присмоктом i тiльце. Хтось у жолобок бiля пупка пiдлив собi ще й вина. Іншi теж загалайкали, розказали й для них нести кухлi з питвом. Засовгали об сукно гамани. Коли в головi поселяеться хiть, розум вiдходить. Полуничнi цiлунки пiд регiт громади звучали частiше, i за кожним подячно дзенькав срiбний дзвiночок. Карлик пританцьовував на бочцi й виводив на дiвочiй шкiрi новi й новi цифри, що темнiли змiiними розписами, доки iх не злизували гарячi язики, голоднi плотi.

А далi було таке, про що менi не те що писати, але й говорити не бажиться. Не знаю, наскiльки правдиво повiдае вдовиця Влена, до котроi стягуються всi окружнi брехнi, та мушу iй вiрити. Бо iншого передання не маю.

Однi картярi впивалися, другi виходили з порожнiми кишенями, третiх волочили домiв роз’ятренi супружницi, проте були й такi, котрi навелично крутили перед карликом барвистим папiрцем i влесливо шепотiли: «Мiй полоз хотiв би спiзнатися з твоею змiючкою.

Благослови, няню». Очицi дрiбного виродка зважували суму, рот кривився. Але хто багато просить, той з базару назад носить. Гендль звершувався, дiвчину згортали в покривало й вiдносили до сусiдньоi комiрчини. Вона ставала знову безживною, як мiдянка на студеному каменi. Жили лише дзвiночки на ii податливому тiлi. Вони гомонiли навiть крiзь дубовi стiни…

Дiвчина-змiя була моею мамкою.

Влена якось переповiла менi ii планиду. Дитина знайшлася в газди у Лавках. Це маленьке сiльце за Ловачкою. Там вирощують виноград опорто з дрiбними бумбульками, печуть крумплi i яйця в попелi з лози, а дiвчата вечорами тягнуть на мiстках журнi спiванки.

Плавле кача, плавле,

Само собi кряче,

Мамка ня втопила,

Тепер за мнов плаче.

Не плач, мамко, не плач,

Бо вже тепер годi,

Кой-ись ня втопила

В каламутнiй водi.