Криничар

І неспогадано виблискувала крiзь мури й дерева рiка – як розлите й забуте на землi небо. Кликала, зачаровувала i в’язала до себе назавжди. Друга пуповина, котра не обрiзаеться часом.

Пiсля Влениноi кучi i собачоi буди менi вiдкрилися райськi простори. Я спрагло обживав цей свiт очима, руками, колiньми. Я ставав його живою крихтою, його писклявим суголоском. А позаяк нiкому не було до мене дiла, я вiд першого раннього скрипу колiс до першого нiчного калатання сторожа валандався вуличками й берегами з такими ж голоштанниками.

Нiхто не мае стiльки клопотiв на тривкий лiтнiй день, як безпритульний хлоп’як.

Пронизливо свистiти губами на два пальцi i на кулак, пужаючи щурiв на помийних ямах. Ляскати пальцями, як циганський батiг-карбач. Стояти на головi, ходити на руках та колесом, стрiляти з рогачки, лука i цiвки з бузини, поцiляти камiнцем у бляшаного когута на каплицi. Ловити птиць на кiнську волосину, гойдатися на вершечках диких черешень. Тягати з возiв на ходу качани. Скакати з мосту i перепливати Латорицю, розпалювати ватру кремiнцем i мохом, глушити каменем рибу, запiкати в глинi вкрадене курятко чи пiдбиту дику качку, непомiченим лазити мiж базарними столами.

Чорнити сажею бiлизну дiвкам, що перуть на Забродi. Ходити на вербових ходулях, викурювати лиса з нори i дерти пташинi гнiзда…

Я умiв ще й обходитися з псами. Ганяв на них верхи, вчепившись у шерсть. А взимi запрягав у старе корито i шурхотiв заснiженими яругами. Та це дурощi, хоча дещо iнше викликало в дiтвори не лише завидки, а й страх.

Я мiг заговорювати собак. Ми закрадалися до чийогось саду, я наввипередки, – i коли налiтав скажений псисько, я простягав до нього руки i починав тихо говорити. Молов усе, що спливало на гадку. Важило, аби цей переказ був цiкавим для мене самого i щоб голос був тягучий, з придихом i не вривався. Пес сiдав на гузичник i завмирав. Посоловiлi очi його неклiпно зорили на моi губи, а з чорного писка точилася ниткою слина. Тим часом ватага шибеникiв теребила винницi й сади. Чим довшою була моя собача казка, тим бiльша частка садовини менi припадалася.

Так я вчився заговорювати зуби, попервах собачi. З тих оказiй, либонь, i зародилася хiть до писання. Правда, говорити й писати – не одне. Для розлогих казань треба мати за душею тьму-тьменну словес, а для писання слiд добирати iх скупо й мiсити густо, як гончар iз жменьки землi лiпить красну корчагу, що потому аж дзвенить у руках. Письмо – хитромудра штука.