Шляхами і стежками життя

І от, гонючи звiра, вiдбився лише з кiлькома псами вiд своiх дворян та й заблукав у горах, вкритих дикими хащами.

В ущелинi напали на нього вовки. Аж шiсть iх було, здоровезних вовцюг, напрочуд сильних та великих. Псiв в одну мить розiрвали. Певно, подолали б й мисливця. Аж раптом щось як не загукае, як не завищить! Та ж таким несамовитим голосом, що й не розiбрати: звiр то, чи людина, чи страховище яке кричить? І найбiльший з вовкiв покотився мертвий, вбитий з аркебузи[232 - Аркебуза (франц. arquebuse) – ручна вогнепальна зброя.

]. Решта – втекла.

Король обернувся – i остовпiв. Такого ж бо й у снi гарячковому не могло примаритись. У хащах стояла iстота, ще страшнiша за той крик. Обличчя – крейдяне, очi витрiщенi, божевiльнi з жаху й аж зблiдлi, майже до безкровностi, з переляку. Роззявленi уста не можуть стулитись. Тiльки тремтять. Однак, як король придивився, – немов щось знайоме у цьому привидi углядiв. А привид головою притакуе:

– Я це, – мовляв.

Була це красуня з Сiдовоi гробницi! Зробила крок до короля й похитнулась.

Дон Енрiко отямився й пiдхопив ii. А вона:

– Сiда, – шепоче, – я кохала. Все шляхотне, велике, героiчне кохала в ньому. І присягала, що нiколи нiкому iншому не належатиме мое серце. На гробi його присягала. Але Сiд був мертвий. А ти прийшов живий. І в тобi втiлилося все те, що робило менi Сiда героем моiх мрiй. Тодi я втекла вiд тебе… вiд себе самоi… Вирiшила остаток свого життя прожити в диких лiсах як пустинниця.

Бо ж, прецiнь, Сiдовi не зраджують!

Договорила i випустила дух. Серце не витримало переляку та радостi спiткання…

За рiк, у роковини смертi дiвчини – наймення ii король так i не довiдався – з наказу дона Енрiко було поставлено у бургоському соборi статую. Хитро та мудро зробив ii майстер-мавр. І крик-бо несамовитий, й риси обличчя зумiв придати такi, що самi по собi й гарнi, але жахом вкiнець спотворенi. Ця статуя мала нагадувати, що зрада перетворюе в потворнiсть навiть найгарнiшу iстоту.

Пройшли роки. Люде забули i про безiменну красуню, й про короля дона Енрiко. А статую за ii роззявленi уста назвали «Papa-Moscas» (папа-москас), тобто «мухолапка». З неi зробили години[233 - Тобто годинник.]. А крик сповiщае, скiльки пробило годин.

Сан-Педро де Карденья, рiдне Сiдове село, нинi мале село у восьми кiлометрах вiд Бургоса. Естрельiта добре знае його. Знае також i те, що колись землi Сiдовi межували з землями ii роду.