Шляхами і стежками життя

А потiм, щоб воювати, треба, прецiнь, мати ворога! Вони ж ворогувати не хотiли!

Мали ще дивнi гри, мотиви яких випозичили з iсторii. Але iсторii, яку собi уявляли по-свойому, по-дитячому.

Обое, наприклад, дещо знали про те, що Фелiпе ІІ[243 - Фiлiп II (1527–1598) – король Іспанii та Португалii з династii Габсбургiв; син Карла V та Ізабелли Португальськоi.] хотiла «скинути з трону» принцеса Еболi[244 - Анна де Мендоса, принцеса Еболi (1540–1592) – iспанська аристократка з родини де Мендоса.] – «tuerta»[245 - Tuerta (iспан.

) – одноока або косоока.], «одноока», яку мальовано на портретах з чорною паскою на оцi. Мабуть, з дитячого вiку була вже така нестримана та бойовнича та Анна де Еболi, бо стратила те свое око чотирнадцятилiтньою дiвчиною, шермуючи шпадою[246 - Не всi дослiдники життепису принцеси Еболi погоджуються з цiею версiею. Деякi вважають, що це мiг бути i нещасний випадок на полюваннi, i прозаiчнiша причина – дiвчина могла страждати на косоокiсть. Але жодних документальних свiдчень про захворювання принцеси не збереглося. ] з юнаком-пажем.

Як саме це було з тим «скиненням з трону», дiти собi ясно не уявляли. Найцiкавiшим в цiй грi було те, що вона була заборонена. Отож, перш за все треба було грати так, щоб нiхто цього не бачив. А потiм, була вона така чудернацька й весела! Коли знаходили таку вигiдну для цiеi гри хвилю, то майстрували, з чого могли, «трон Фелiпе II» – Альфонсо звичайно сiдав на цей трон. А Естрельiта, яка зав’язала собi око чорною стьожкою з коси, добре намiреним штурханцем скидала «Фелiпе II» з трону так, що «його величнiсть Фелiпе II» летiв сторч головою й розтягався на пiску дорiжки, смiючись на цiле горло.

Але «Фелiпе ІІ» мав гнiватись на нечемну принцесу й мусив ii ув’язнити в альтанцi. Вiдбувалося це «ув’язнення» дуже весело i зi смiхом. Але не тривало довго, бо малий Альфонсо нудився без товаришки.

– Виходь вже! – кликав за хвилину приятельку. – Ти вже не принцеса Еболi! Будеш Ізабелею[247 - Ізабелла I Кастильська (1451–1504) – королева Кастилii та Леону пiсля смертi свого брата Енрiко IV; донька Хуана II та Ізабелли Португальськоi.

], а я – Фернандо, й будемо боювати з маврами та брати вiд них Гранаду.

З «Гранадою» б ще дали собi раду: в садах було досить альтанок! Але як «брати» мiсто, яке нiхто не боронить? До того ж, як не вигадували, але не могли вигадати нiчого, щоб могло зображати маврiв. Якби ж була в садах кропива чи хоч будяки, то можна було б iх рубати.