Шляхами і стежками життя

І чисто по-дитинячому вiдповiв на питання питанням:

– А чому ти прийшла без мами?

Мабуть, таке питання прийшло йому в думку тому, що в його життi нiщо не дiялось без розказу[239 - Розказ (заст.) – наказ.] матерi.

– Я не маю мами, – вiдповiла Естрельiта. – Вона давно вмерла. Сестрички в кляшторi казали, що нинi моя мама – Дiва Марiя. А ти розумiеш, що вона не може зi мною скрiзь ходити, бо вона на небi!

Хлопець оглянув свою нову знайому й промовив несмiливо:

– Чи ж схочеш зi мною приятелювати? Моя мама – звичайна королева й живе на землi.

– Це нiчого! – вирiшила Естрельiта. – Яка е, така е! Матерi собi нiхто не вибирае. Менi здаеться, що ти добрий хлопчина. Буду з тобою приятелювати.

Так було нав’язано приятельство, якому було суджено тривати довгi роки. Але також з того дня зачалась ворожнеча доньi Касiльди до «зухвалоi дикунки». І ворожнеча ця протривала аж до смерти доньi Касiльди.

Естрельiта часто вiдвiдувала свого нового приятеля. Вуйко й тета Інес завжди брали Естрельiту з собою, коли мусили бувати при дворi.

І дiти гралися разом. Королева-регентка не ставила перешкод цьому приятельству. Зауважила, що дон Альфонсо завжди стае живiшим, немов здоровiшим, коли граеться з Естрельiтою, бо нiхто не вмiв вигадувати такi гри, як вона. А королева-мати дуже турбувалась слабим здоров’ям свого сина.

Найулюбленiшою грою обох дiтей було робити «каравели» – стародавнi кораблi з приправлених на те дощечок. Готовi «каравели» мали паруси, прапори, котви[240 - Котва – якiр.

] – все, як «справжнi».

Тодi iх пускали до великих басейнiв-водограiв в королiвських садах. А iх було досить, чи то в Аранхуесi, чи в Сан-Ільдефонсо[241 - Сан-Ідельфонсо – невеличке мiстечко в горах, за 80 км на пiвнiч вiд Мадрида. Починаючи з часiв правлiння Фiлiпа V, лiтня резиденцiя iспанських королiв, збудована на зразок Версалю.], чи в Мадрiдi… «Каравели» виправлялись до «Нового Свiту»[242 - Новий свiт – землi, якi вiдкрив Христофор Колумб ([1451]–1506) 12 жовтня 1492 р.

(вiдтодi цей день в Іспанii нацiональне свято).] об’являти «новi землi»… Тодi малий Альфонсо був Колюмбом й керував своiми кораблями…

Також любили обое стрiляти з лукiв, бiгати наввипередки. Гралися й «на Робiнзона», мали навiть хатку, вибудовану власноручно, звичайно, з помiччю садiвникiв, про яку, однак, не знали.

Але нiколи не гралися на вiйну. По-перше, бо не мали воякiв: гралися тiльки самi двое.