Шляхами і стежками життя

Тепер мiсто мае назву Херес-де-ла-Фронтера (провiнцiя Кадiс в Андалузii).].

А далi – лише зелений другий «океан»: розлогi пасовиська, скiльки сягало око. Нiде анi ознаки iншого людського життя чи дерева. Тiльки безкрае море трави…

Коли мегаловий[271 - Мегаловий (можливо, вiд гр. ??????? – великий) – тобто сильний, гучний звук.] згук дзвону збудив тишу, у замкненому дворi загавкали пси, закудкудакали кури, сердито озвалися iндики та сполошено закричали павичi й пантарки[272 - Пантарка (дiал.) – цесарка.

]. Потiм почулися дiточi викрики. Нарештi у загратованому вiконцi брами з’явилась голова.

– Таж ми не чужi подорожнi, а власники цiеi оселi й приiхали до себе! – пояснив дон Лоренсо вiддвiрному, який замiсть питання повiдомив лише, що, мовляв, чужих подорожнiх на ночiвку не приймають, бо панства нема дома. «Con Dios, caballeros[273 - З Богом, панове! Висловлюеться: «кавальерос», нiколи не «кабалерос!», як це читають тi, хто не знае еспанськоi мови. В Андалузii говорять «кавайерос», м’ягкою, андалузькою говiркою (Н.

К.).]!»…

Однак висвiтлення дона Лоренса було, очевидно, не досить переконуюче, бо брама не вiдчинилась. За хвилину у вiконцi об’явилась iнша голова, вже лiтньоi людини, яка назвала себе домосправцем, майордомо Педро Хiлем. І тiльки переконавшись, що приiхав дiйсно власник оселi, обережний майордомо впустив подорожнiх, перепрошуючи, що не приправився до приняття, бо не було жодного повiдомлення про приiзд пана, а вже бiльш як двадцять лiт жодний власник не голосився i не вiдвiдував «самоту святоi Дiви».

– Нас тут всього десять чоловiк, не рахуючи жiноцтва i дiтей, тому не вiдчиняемо гостям, якi з’являються цiлою караваною! – висвiтлював домосправець Педро Хiль свою обережнiсть, вказуючи рухом голови на шiсть мулiв з вантажем, якi слiдували за двома повозами.

І на запитання дона Лоренса, чи тут небезпечно, знизав плечима:

– Хто ж це може знати? За мою пам’ять, хвалити Бога та св. Дiву de la Soledad, ще нiчого лихого не сталося.

А я же тут бiльш як тридцять лiт. Вiд батька свого – най вiдпочивае в спокою! – також нiчого такого не чув. Наша родина вже, мабуть, бiльш як сто лiт тут за домосправцiв… вiд дiда-прадiда! Ну, але обережнiсть нiколи не заважае!

Дон Лоренсо всмiхнувся:

– Найлiпша обережнiсть – це вiдвага!

Домосправцевi, видко, сподобалась ця сентенцiя.

– Вiдваги нам не бракуе, – всмiхнувся й вiн. – Але може забракнути зброi, ну i рук, якi нею володiють.