Шляхами і стежками життя

»

І вже побратими готовi дерти криком горло за розбiйника Варавву, який iх побив, пограбував, уже вони разом iз осатанiлим натовпом вимагають вiд прокуратора вiдпустити саме цього розбiйника, бо, бачте, вiн хоч i чинив кривду, зате оступався за гноблених, багатих карав, добро iхне собi забирав… І, врештi-решт, Левi та Реувiм навiть вину за iх жорстоке побиття Вараввою покладають на Ісуса: «Все через Нього…»

Художне «оживлення» канонiчних евангельських образiв i сюжетiв Наталена Королева здiйснюе задля «вселення» у свiдомiсть читача вiчних проблем: добра i зла, правди й кривди, вiрностi та зради, вiри й християнськоi любовi…

Це своерiдне «переливання» легенд i переказiв у сучаснi художнi форми i образи сягае особливоi експресивноi напруги, зарядженоi передчуттям вибору, який мае зробити також i читач, бо зникае межа мiж минулим i сучасним, мiж бiблiйним образом i реципiентом.

Наталена Королева розраховуе на дiалог, який вона, художньо трансформуючи християнський, мiфологiчний свiтогляд, образи бiблiйних персонажiв та реальних iсторичних дiячiв, наповнюе пристрастями двотисячолiтньоi давнини завдяки творенню драматичних i трагiчних морально-психологiчних колiзiй.

Письменниця нiяк не могла сприйняти тi поради i докори, якi лунали зi сторiнок часописiв, у листах i в розмовах та зводилися переважно до побажань облишити ту стародавню тематику i художньо освоювати нацiональнi проблеми, передусiм сюжети з козацького минулого, часiв Киiвськоi Русi, перiоду визвольних змагань початку ХХ столiття.

Адже вона свiдомо здiйснювала лiтературну реконструкцiю життя евангельських образiв i мотивiв, новозавiтних колiзiй, проектуючи семантику бiблiйних образiв i подiй на мислення, почування i дiяння сучасникiв.

Гiрко переживав апостол Петро свою зраду – своi слова: «Не знаю Його!», якi вiн повторив тричi, «ранiш, як пiвень запiяв» («На Лазаровiм хуторi»).

Знову ж – страх за свое життя i неповнота вiри в божественнiсть Месii. А клявся, намагався упевнити Ісуса у повнiй вiдданостi та непохитностi своеi вiри.

Не випадково його iм’я означало «камiнь» або «скеля».

– Нехай всi зрадять, я ж душу вiддам за Тебе!.. – переконував Петро бiльше себе, непевного в своему словi, нiж Учителя. І лише згодом усвiдомив, що не здатен «так просто, без зусилля над собою, опанувати навiть власне слово».

Апостол Петро пiсля страти Месii, коли його Вчителя поклали мертвого у грiб, втратив сенс життя, зникла мета його власного iснування.