Шляхами і стежками життя

Не звикла до тутешнього пiдсоння, захворiла на маларiю й вже не видужала – вмерла.

Слово «чiка» було власна творчiсть дитини, було то перше слово, яке вона вимовила, й цим словом назвала себе, рiшучо не згоджуючись що вона – Ноель, як називала ii вихователька-француженка.

– То – для iнших! – запевняла дiвчинка. – А по-справжньому, для себе, я – чiка!

Еугенiо притис до себе дитину.

– Хто, як не голос крови, мiг пiдказати тобi слово, яким би назвала тебе мати? Таки треба, неодмiнно треба взяти тебе додому! Бо тут ти чужа!

Блiде золото вечiрнього сонця всмiхнулося з-поза хмар.

Мiцнiш запахло весняною свiжостю молодоi зеленi. Горобцi завзято вiдновили свiй гармiдер, немовби наганяли прогаяний час. Чех перестав грати…

* * *

Ще того ж таки року, коли виннi грона почали наливатись золотом нового вина, вуйко й небiжка вступили на новий життевий шлях. Еугенiо на теологiчнi студii в Римi, «чiку» вiдвезено до кляштору в Пiренеях, де черницi згодились приняти сирiтку, занадто ще малу, щоб могла вступити до школи як вихованка.

– І може, потiм стане черницею-сестрою? – всмiхнулась мати-суперiора[171 - Суперiор – титул очiльника монастиря.], довiдавшись, що опiкун дитини приправляеться до священичоi кар’ери. Але Еугенiо захитав головою. Навiщо забiгати наперед? Дитинi ще немае повних п’яти рокiв! Як же можна рiшати за неi? Вiн, единий опiкун дiвчатка, нiколи не дозволить собi рiшати ii долю без ii згоди.

Мати-суперiора трохи здивувалась такому вирiшенню майбутнього священника, але бiльш не торкалась цього питання.

Сестри ж кляштору називали малу вихованку «облаткою»[172 - Очевидно, тут вiд назви евхаристичного хлiба у католикiв (облатка – тоненький коржик iз прiсного тiста для причастя в католикiв та протестантiв).], «офiрованою» Боговi, термiном, який заховався ще вiд середньовiччя, коли до кляшторiв вiддавали дiтей «по обiтницi», щоб там виросли, не знаючи свiту, звикли до кляшторного життя й потiм стали ченцями чи черницями.

II

Дитинство

Вуйко Еугенiо знайшов монастирську школу-пансiон, який згодився прийняти маленьку – анi не шестилiтню «Естрельiту», ще не дорослу до шкiльного вiку – у глухому куточку пiвденноi Францii, де Русiльйон межуе з Гасконью[173 - Русiльйон та Гасконiя – iсторичнi провiнцii Францii.

]. Було це так близько вiд еспанських кордонiв, що бiльш нагадувало Еспанiю, як Францiю. Говiрка сiльського й мiстечкового населення була ближча еспанськiй мовi, як французькiй.