Шляхами і стежками життя

Лише хтось один з китицею чував[207 - Чувати – пильнувати.] при входi до парку.

Щойно це сталось, об’являвся молодий нiмецький старшина зi свiтлими вусами. Часами при ньому бував один, часами двох iнших старшин.

Хлопець чи дiвчина з гречним поклоном подавали тому, зi свiтлими вусами, «китичку». Вiн брав квiти, салютовав дiтям по-вiйськовому й iшов далi. Часами спинявся, говорив з дiтьми, а тодi вже iшов далi.

Був це кайзер Вiльгельм II[208 - Вiльгельм II (1859–1941) – останнiй кайзер Нiмеччини та король Пруссii.

], що лiкував в Аахенi свою немiчну руку, той Вiльгельм, про якого Естрельiта чула в кляшторi, що то – «страшна людина», яка радо б загарбала увесь свiт. Одного дня до Естрельiти пiдiйшла справжня органiзована «депутацiя» вiд паркових дiтей й звернулась з промовою.

Ти, мовляв, з нами не граешся, бо, мабуть, хвора. Однак вважаемо, що й ти належиш до нашого гурту, бо ходиш до нашого парку. Тому ми вирiшили, що й ти маеш право привiтати кайзера. Сьогодня китичку подаеш ти!

Естрельiтина рука похолоднiла.

Забула всi нiмецькi слова, яким вчили також в кляшторi. Влучивши хвилю, коли дiти вiдiйшли вiд неi, вона лишила китичку на лавцi, а сама майнула що було сили з парку додому. На другий день обминула парк. Але ii нагнало кiлька хлопчакiв, а з парку бiгла цiла отара дiтей. Враз оточили ii, вхопили за руки, за плечi й швидко та голосно почали дорiкати.

В кляшторi вчили також i нiмецькоi мови, бо вважали, що «мову ворогiв» треба вмiти ще лiпше, як «мову приятелiв».

Але дiти цокотiли так швидко, вживали, певно, виразiв суто народнiх, тож бiльш з тону та рухiв, як зi слiв, зрозумiла, що то були обуренi докори. І хто знае? Чи не послiдуе за ними й штурханець?

Раптом обурений хор замовк. Бiля Естрельiти стояв кайзер. Того дня нiхто не подав йому китички. А чому – дiти детально i без найменшоi незручностi висвiтлили йому й розповiли про вчорашню пригоду.

– Чому ж ти не схотiла подати менi китичку? – з цiкавiстю звернувся до Естрельiти кайзер.

Вона знiяковiла. Що мала йому вiдповiсти? Але кайзер, сам про те не знаючи, допомiг iй.

– Чи ж ти не любиш свого кайзера? Звiдки ти?

– З Францii… – й Естрельiта назвала свiй гасконський кляштор. – Ми там кайзера не маемо, – вiдповiла з гiднiстю. Прецiнь вона, кастiльянка й землячка Сiдова, не буде боятися нiкого! Хоча б i «страшного» Вiльгельма! І коли питання поставлено руба, то вiдповiдь треба дати, як слiд кастiльянцi. Кайзер хитнув головою й всмiхнувся.