Сон тіні

    З египетських «Пiсень кохання»

З повноi руху й барв Александрii Ізi найбiльше любила Ракотiс – «дiльницю чужинцiв». Вiдчувала щось братне в цiй гармонiйнiй мiшанинi гелленства, варварства й Сходу, що доповняли одне одного, творили «колекцiю нацiональностей». Але «колекцiю» виключно александрiйську, якiй непризвичаене око не могло вiдразу розпiзнати «чужих» вiд «своiх». Всi цi найрiзноманiтнiшi людськi потоки, що збiглись сюди зi Сходу i Заходу, змiшались, як вино з водою в кратерi, в своерiдну расу, з власним, до жодного неподiбним свiтоглядом, з власною релiгiею.

І саме Ракотiс увiнчав цю «александрiйську вiру», поставивши для неi единий у свiтi храм – Серапеум. Там, як в одному домi, за спiльним столом, зiйшлися всi вiдомi геленському й негеленському свiтовi боги.

Однак того дня Ізi не всмiхалась, мов до любих приятелiв, до чудових вiлл. Не помiчала фiлiгранiв акацiй, що кидали на хiдники мережану тiнь. Серце ii тремтiло захопленням вiд мерехтiння в блакитi бiлих мармурiв Серапеума, що хмаркою танув у гарячiй безоднi неба.

Лише вiдчувала полегшу вiд тихостi безлюдних вулиць, де сьогоднi було незвичайно тихо й сонно.

Дощовий аромат свiжо скропленого пороху освiжав легенi. Запах багачки-осенi, доповнений ароматом акацiй, що цього лiта цвiли вдруге, розливався тягучим, п’янким вином у золотi повiтря й пiдбадьорював змучену голову й душу. Ізi пила його рвучкими ковтками, як спраглий мандрiвник iз поданоi чари.

І не могла загасити пекучого болю. Чомусь згадалися рядки з жидiвськоi «Пiснi над пiснями», яку читав iй колись ii опiкун i вчитель Стробус.

Зустрiли мене сторожi,

що по мiстi ходили.

– Чи не бачили ви

Того, кого милуе мое серце?

Ах, серце, серце! Чого так поквапилось ти? Антiной! «Ерос»! Майбутнiй цезар… Цезар Римськоi iмперii. Якi яснi слова! І яким чорним серпанком жалоби затягають вони перед нею ввесь свiт!

Навiщо ж меви? Тi бiлi, вранiшнi меви, що перелетiли перед ii повними надii очима? – тихо плакала душа. І радiсть в одну хвилину стала чорною безнадiйнiстю.

А серце притакувало глухо: «Так-так! Так-так!»

Не встигла помiтити, а вже пiдморгувала iй маска-обличчя лукавого фавна пiд мармуровою таблицею в бронзовому вiнку масок, флейт i квiтiв словами: «Батил – мiм».

Але Ізi ще нiколи не торкнула молотком того металевого фавна. Приходила щоденно, як i всi iншi танцюристки, записанi в едiлiв «на дошку», на обов’язковi вправи, коли дверi були навстiж розчиненi мiж двома коринтськими колонами.